— Тоді навіщо взагалі ці допити? — старша дівчина насупилася.
— Щоби зламати нас. Так мені здається. Тому я мусила спочатку довго чекати, і тому вони постійно всіх штовхають та кричать. І ця праця… Сьогодні Миша побачила, що я закінчила чистити картоплю, а більше нічого робити не мала, тож вона наказала нам натирати великий заіржавілий самовар, що геть не мало сенсу, бо ніхто б його не став використовувати. Усе наче лише для того, аби ми ні на мить не змогли відпочити, наче ми постійно повинні бути змореними…
— Наглядачка в нашій групі абсолютно така сама, — буркнула Тамара. — Рись безперервно верещить і кудись нас жене. Я вже навчилася, що треба вдати, наче ти постійно зайнята, бо інакше одразу знайде якусь іншу справу.
Ніна кивнула.
— Тому я і вважаю, що ці допити — вони наче… ні до чого, розумієте? Принаймні щодо нашої четвірки. Вони чудово знають, що ми були в Маркотах і що саме там трапилося.
— Звідки вони це знають? — насупився Яцек. — Вважаєш, хтось нас зрадив?
— Саме так вона й уважає, — спокійно відповіла Тамара. — Точно, Ніно?
Дівчина неохоче кивнула.
— Лис і Сова не заявилися в мою школу випадково. Приїхали спеціально по мене, а малого Лукаша взяли принагідно.
— Ти не можеш цього знати, — втрутився Яцек.
— Лис називав мене на уроці Ніною.
— Але ж так тебе звуть.
— Ні. Вірніше — так, але ні. В усіх офіційних документах написано: Яніна Панкович. Той, хто просто зазирнув би до класного журналу, сказав би: «Янка», «Яся» або якось так. Ще ніхто з власної волі не називав мене Ніною.
— Хіба що він чув про тебе раніше, — підсумувала Тамара. — А ми всі з’явилися в Інституті раніше за тебе. Зрозуміло, це не я, але ти маєш тільки моє слово, правильно?
Яцек почервонів.
— Я також нікому нічого не казав. Мабуть, це Маріуш.
Ніна похитала головою.
— Він не знав мою адресу і прізвище.
— Тоді Хуберт. У Маркотах він весь час поводився дивно, а тепер теж щось комбінує. Де він, до речі?
Мов за командою, вони глянули туди, де тільки-но стояв світловолосий хлопець: там було порожньо.
Ніні довелося погодитися. Може, вона не стільки підозрювала Хуберта, скільки — доведись обирати — ВОЛІЛА б, аби це виявився саме він. Яцека й Тамару вона полюбила майже одразу після приїзду до Маркот, і відтоді вони трималися разом. Хуберта ж — справжнього Хуберта, а не хлопця, якого він удавав, — знала значно менше.
— Не можемо дати йому зрозуміти, що ми здогадалися, — Яцек загорівся новим планом, наче питання зради Хуберта було вже вирішене. — Вдамо, що ми й досі з ним приятелюємо, і тоді він…
Ніна не слухала.
Лис назвав її Ніною, але це не все, була ще та дивна загадка, яку він розповів у класі. Про що там ішлося?
«Давно, скажімо, років двадцять тому, у малому сільці, загубленому посеред лісу, у хаті бідного вугляра жила родина: мати, батько й двоє синів».
Дівчина питала інших в’язнів, але здавалося, що ніхто нічого подібного не чув. Або ця розповідь була просто примхою Лиса, щось на кшталт жарту, який тільки він розумів, або… з якоїсь причини вона була призначена саме для Ніни. Лис, знаючи, що дівчина отримала від Славека детективні здібності, запропонував їй загадку, наче принаду.
Це, до речі, аж ніяк не повинно означати, начебто історія про повішеного хлопця не справжня. Навпаки, Ніна щомиті дедалі більше переконувалася, що двадцять років тому це сталося саме тут. Вони були в селі, «загубленому посеред лісів», сиділи на призьбі, на якій того листопадового дня сиділи ксьондз і коваль, дивлячись на цей самий явір, на який зараз дивилися вони, тієї миті, коли в хаті хтось убивав батьків тринадцятирічного хлопця.
Хлопця, якого згодом звинуватили в убивстві й повісили.
Ніна ковтнула слину. На мить їй здалося, що вона бачить на яворі худе тіло, яке розгойдується на гілці, але видіння зникло настільки ж швидко, як і з’явилося.
Може, він і справді був винен і саме це є рішенням загадки? Дівчина не хотіла вірити, що її ровесник міг зробити щось настільки потворне, але… як казала її мати, світ паскудна штука, а остання війна показала, що в ньому відбуваються справді страшні речі. Діти, молодші за Ніну, вбивали й самі гинули, і всім до цього було байдуже.
«Він мав кільканадцять років, — подумала вона. — Як я, як більшість в’язнів Інституту, як підлітки, про яких я читала в газетах, Міхал із Любомежа або Берта з Катовіце».
До того ж, коли хлопець загинув, також був листопад.
Збіг? Може, але дівчина думала, що ні.
— Чого це ти замислилася? — Тамара штовхнула приятельку в бік.