Вона розповіла все друзям, старанно оминаючи картинку тіла, що розгойдується на яворі, і власні роздуми на тему злого світу.
— Вона має рацію, — підтримав Ніну Яцек. — Це й справді колись могло бути село вуглярів. Ну бо, чисто логічно, кому б ще жити посеред лісу?
Він устав, знову сповнений своєю звичною енергією, і закрутився подвір’ям.
— Отут, мабуть, стояла піч для випалення вугілля. А отут стара криниця.
Перш ніж вона встигла його зупинити, Яцек увійшов до хати. Тамара пішла слідом. Ніна залишилася надворі сама, бо Хуберта досі ніде не було видно.
Вона не відчувала ані найменшого бажання заходити всередину, але ж не хотіла стирчати тут сама, наче кілок посеред вимерлого села. Крім того, Тамара мала рацію: детектив повинен знати всі факти. Якщо вже хата була місцем злочину, Ніна мусить її оглянути.
Вона зціпила зуби й пірнула в темряву.
Це була звичайна сільська хата, принаймні наскільки Ніна могла оцінити. У великій кімнаті розташовувалася чимала піч, поряд стояли стіл і широка лавка. У меншій було подвійне ліжко, розмальована маками скриня і велика колиска, в якій, схоже, спав молодший хлопець. Вікна були вузькими, протиснутися крізь них могла лише дуже худа дитина. Тож коли коваль і ксьондз не брехали, що в будинку не було більше нікого, то злочин мав скоїти старший син.
До спальні прилягала невеличка кімнатка, де стояло ліжко значно менших розмірів, але багато різьблене, із гаптованими подушками, побляклими за цей час. Тут спав старший хлопець? Навряд чи, вирішила Ніна. Це місце здавалося призначеним для якогось шанованого члена родини. Або для гостя.
Чи то в будинку мешкав хтось іще, крім батьків і дітей? А якщо так, то хто це був і куди він подівся під час трагедії?
Вона проминула діжки, короби й плетені кошики — тут, мабуть, тримали припаси — та повернулася до більшої кімнати. Ніде не було жодних слідів злочину, хата мала такий вигляд, наче двадцять років тому її хтось вичистив, а потім просто пішов, зачинивши двері.
Вона торкнулася цвяшка, що стирчав з розхитаної шафи, і провела пальцем униз. На шкірі залишилася смуга пилу.
Тільки смуга, але ж за двадцять років її повинно лежати тут багато.
Тамара підійшла до пічки й приклала до неї руку.
— Слухай, — кивнула подрузі. — Тобі не здається, що вона якась тепла?
Ніна торкнулася пічки: та була холодна, але десь углибині й справді можна було відчути слід жару, наче кілька днів тому хтось розпалював тут вогонь.
Вона глянула на Тамару й безпорадно похитала головою. Нічого не розуміла й, що гірше, боялася дедалі сильніше.
— Подивіться сюди! — крикнув ззовні Яцек.
Хлопець провів їх до іншого будинку, де все здавалося дуже схожим: тонкий шар пилу на столі й лавці, павутиння під стелею і похмура атмосфера занедбаності, яка визирала з кожного кутка. Єдина різниця полягала в тому, що цей будинок не був на вигляд вичищеним: на печі стояв казанок із рештками якогось їдла, на столі лежали ніж і засохла скибка хліба. Наче мешканці якоїсь миті просто перервали свої повсякденні справи, встали й вийшли.
У наступній хаті було так само. І в наступній теж.
Перед п’ятою їх чекав Хуберт, який здавався блідішим, ніж зазвичай.
— Де ви всі поділися? — запитав.
— Це ТИ де подівся? — невдоволено кинув Яцек.
— Я пішов трохи роззирнутися. Не повірите, що я знайшов.
«З мене досить, — подумала Ніна. — Не хочу більше ані кісток, ані хат із привидами».
Проте пішла за Хубертом, який повів їх до місця, де мав бути центр села: тут стояв простий невеличкий костьол, що хилився до землі, як і всі хати навколо.
І був репнутий навпіл.
Тріщина бігла посередині головного нефа аж до кам’яного олтаря, ділила його на дві майже рівні частини, а потім здіймалася по нахиленому хресті. Розбите обличчя дерев’яного Христа було жахливе, наче хтось ударив по ньому сокирою.
Тамара присіла й зазирнула у шпарину. Ніна зробила те саме. Дірка була десь півметра завширшки та здавалася дивовижно глибокою. Над нею здіймалися білі опари — може, туман, а може, дим. Ніні чомусь спало на думку, що та тріщина тягнеться аж до пекла, але дівчина викинула це з голови раніше, ніж воно там закорінилося. Бо це ж неможливо, правильно? Бестія-з-Кола могла удавати диявола, але ж пекла не існує.
Яцек раптом зблід — став аж трохи зеленкуватим. Хуберт намагався тримати марку, але було зрозуміло, що це коштує йому зусиль. Ніна відчувала, що от-от заплаче. Але нікому не вистачило відваги першим запропонувати повернутися до Інституту. Зробила це Тамара — може, тому, що ніхто не звинуватив би її у боягузтві, адже від Славека вона отримала хоробрість і була найсміливішою серед них. А може, просто не звертала уваги на те, що про неї думають.