— Як на мене, то на сьогодні вже досить вражень, — сказала дівчина, встаючи. — Я пропоную повертатися.
Друзі вдячно глянули на неї і разом пішли до виходу.
За межами села, коли покинуті будинки вже сховалися за деревами, Ніна раптом зупинила їхню трійцю.
— Почекайте мить, — попросила. — Ще одна справа.
— Поговорімо в Інституті, ми й так запізнюємося, — намагався підігнати її Яцек. — Сонце вже заходить.
— Ми не зможемо зробити це в Інституті. І, даю слово, це потребує лише три хвилини.
— Добре, давай, — кивнула Тамара.
Ніна глянула на Хуберта.
— Чи ти навчився контролювати свою силу?
— Авжеж. А ти?
— Ні, але я не про це. Спробуй зараз розпалити вогонь. Тільки, будь ласка, дуже обережно. Якщо відчуєш, що щось не так, одразу припиняй.
Здивований Хуберт підняв із землі гілочку й почав у неї вдивлятися з насупленими бровами. Ніна чекала, рахуючи неспокійні удари серця. А після п’ятого з носа хлопця потекла кров, а сам він трохи хитнувся.
— Не можу, — прошепотів він, коли Тамара стрибнула, аби його підтримати. — Не знаю, що відбувається.
— Вони якимось чином блокують наші здібності, — сказала Ніна. — Не розумію, як це їм вдається, може…
Їй пригадався Лис, який пропонує під час допиту склянку води. Добрий поліцейський, еге ж, подумала вона із гіркотою і закінчила:
— …може, підсипають нам щось у їжу й питво.
— І що ми зробимо? — Яцек поставив запитання й одразу сам на нього відповів: — Можемо їсти тільки те, що не можна отруїти, наприклад яйця, або консерви, або…
— І звідки ми це візьмемо? — Тамара залишалася скептичною: — Ніна працює на кухні, тож у неї проблем не буде, а Хуберт? І що питимемо, коли вода отруєна? Дощову?
— Насамперед ми з Яцеком можемо пошукати той порошок чи рідину. Бо коли щось подібне існує, має бути десь на кухні, щоби Миша могла додавати це в їжу. Хуберте, ти добре почуваєшся?
— Ага… — Хлопець витер кров рукавом. — Зі мною все гаразд.
— Точно? — Ніна знала, що світловолосий хлопець радше дав би відрізати собі пальця, ніж зізнався в якійсь слабкості. Але він і справді мав не надто поганий вигляд — як для себе, звісно.
— Точно, — відповів він гордо. — Я готовий протистояти всьому, що на нас чекає. Будь-якій небезпеці.
Ніна хотіла якось це прокоментувати, але раніше, ніж вона вигадала відповідь (якщо на таку заяву взагалі існувала хоча б якась відповідь), небезпека озвалася сама.
З боку Інституту долинуло гавкання собак.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
в якому Ніна разом із друзями збирає інформацію
і довідується, чим саме загрожує втеча
Ніна глянула на трьох друзів і побачила в їхніх очах віддзеркалення власного страху.
— Нас шукають, — сказала вона.
Гавкіт наближався. Діти могли побігти кудись світ за очі, намагаючись утекти, але Ніна знала, що шансів немає. Навіть найшвидший підліток не виграє перегони з молодим здоровим собакою.
— На дерево! — скомандував Яцек. — Тамаро, ти на що чекаєш?
Вони полізли на найближчий дуб. Товстенький хлопець скакав по гілках, наче білка. Довгонога спортивна Тамара й худий Хуберт також упоралися доволі непогано. Лише в Ніни виникли проблеми. Двічі вона мало не впала, шорстка кора здирала їй шкіру з долонь, а піт заливав очі.
— Швидше! — сичав згори Яцек.
— Легко… тобі… говорити… — ледве дихала вона. Була дівчиною нормальною фізично, але в їхній четвірці почувалася цілковитою тюхтійкою.
Тамара простягнула їй руку й допомогла всістися на одній із гілок. Тепер вони були на висоті метрів десять над землею. Якщо хтось гляне вгору, то одразу їх побачить — бо на дереві вже не було листя. Але вони не мали іншого виходу.
— Тихо, — прошепотів Яцек, але сенсу в цьому не було, бо ніхто й не мав наміру подавати голос.
Ніна заплющила очі й притулилася щокою до шорсткого стовбура. Гавкання наближалося щомиті, вона чула тріск гілля, що ломалося, і перегукування:
— Туди, швидше!
Вона змусила себе розплющити очі. Крізь голі кущі продиралися чотири німецькі вівчарки, а за ними, тримаючи довгі напнуті повідці, виринули молоді солдати. Один із них ніс у руках дивовижно знайомий рожевий светрик.
— Вони обидві пішли на північ!
Ніна стримала дихання: гілка, на якій сиділи Яцек і Хуберт, легенько затряслася, але більше нічого не трапилося. Погоня пробігла метрів за п’ять від дерева, і жоден солдат не звернув уваги на підлітків, що сиділи на ньому.