Друзі перечекали, поки стихнуть кроки погоні, а потім злізли на землю.
— Вони нас не помітили, — Яцек полегшено зітхнув, а тоді додав із несподіваною щирістю: — Боже, я на мить подумав, що обпісяюся з переляку!
— Тепер нам просто доведеться пройти крізь ліс, — заявив Хуберт. — Бо повертатися не можна.
— Можна, — озвалася Ніна. — Вони шукали не нас, а якихось дівчат. Сказали «обидві», ви ж чули? І в одного солдата був рожевий светр — такий, як носила твоя Кася з архіву. Напевне, втекла вона та якась її подруга.
— А ти впевнена, що не про нас ішлося? — Тамара глянула на Ніну.
— Майже впевнена, — чесно відповіла та. У неї з’явилася думка, що їхнє зникнення, можливо, також помітили, але ще не вислали погоню. Або ВОНИ помітять це, щойно порахують в’язнів. Але вирішила, що більше аргументів за те, аби повернутися, ніж проти цього.
Вони проголосували: Тамара та Яцек підтримали Ніну, Хуберт хотів тікати крізь ліс.
— Знаєте, — пирхнув Яцек, — ми не повинні робити все разом. Якщо хочеш іти, то йди.
Хуберт зціпив зуби, встромив руки в кишені, а тоді з похмурим обличчям попрямував за іншими.
Вийшовши на галявину, вони побачили, що над Інститутом здіймається дим. Не з труби, а звідкись нижче, наче хтось розпалив вогнище на площі перед фабрикою.
Або наче горів один із будинків.
Вони перезирнулися, геть нічого не розуміючи, а потім, за командою Яцека, знову пролізли крізь діру в огорожі. Обійшли Інститут, прямуючи до головного входу. Спершу побачили полум’я, що охоплювало гаражі, потім підлітків, які бігали з відрами. Полум’я здіймалося високо, лизало вологі дошки й сипало іскрами. Навколо відчувався запах спаленого дерева, у повітрі, наче гостре каміння, літали накази: «Швидше, більше води, що ви ледь ворушитися, ноги вам повідривало, чи що?». А також: «Не наближатися, може вибухнути!».
Хлопці й дівчата, яким не вистачило відер, стояли осторонь і дивилися на все це широко розплющеними очима.
Хуберт витягнув із групи невелику, схожу на мишу дівчинку з кісками.
— Що трапилося?
— Кася й Олька кудись завіялися півгодини тому, — прошепотіла дівчинка. — Потім викликали код Ольки й одразу зрозуміли, що їх немає. А за хвилину запалав гараж.
— Щоби відвернути увагу, — сказав Яцек, але дівчинка похитала головою.
— Та ні. Кася й Оля нічого не говорили про підпал. Я знаю, бо вони хотіли, аби я пішла з ними, та я вирішила залишитися.
— Чому? — запитала Ніна машинально, а дівчинка-миша здивовано глянула на неї.
— А навіщо мені тікати? Я за кілька днів усе одно повернуся додому. До того ж якби я зараз там з’явилася, батьки одразу відіслали б мене назад. Каська втекла, бо її тато помирає, хотіла з ним побачитися. А Оля пішла за компанію, бо вони найкращі подруги. Але з моїм татом усе нормально.
— А червона картка? — запитав Яцек, та дівчина знизала плечима.
— Червоні картки бувають дуже рідко, — буркнула. — Усі про це знають. Досить просто сидіти тихо й робити, що тобі кажуть, і нічого не станеться.
Ніна в це не вірила, так само як не вірила у випадковість пожежі. Але здивувалася, тому що наміру тікати не мала не лише дівчинка-миша. Глянувши на згромаджених на площі підлітків, побачила на їхніх обличчях відразу, наче вони відчули в ній бунтівницю. Насправді вони не були в’язнями, бо більшість її товаришів по нещастю не розуміли, що вони в небезпеці, і хотіли лише перечекати. Найімовірніше, вони не втекли б, навіть якби перед ними широко відчинили браму. Це пояснювало, чому огорожу пильнували так слабко. Ніна відчула злість на всіх цих ґречних і слухняних наївних діток, які дали ЇМ себе обдурити, а потім повернулася думками до пожежі. На щастя, не всі були такі слухняні, дехто мав сміливість порушувати правила. Як Каська та її подруга. Або як та людина, яка допомогла дівчатам, розпаливши відповідної миті вогонь, — Ніна вірила, що хтось зробив це навмисно.
Той, хто вмів думати й діяти блискавично, бо навіть якщо дівчинка-миша трохи перегинає щодо тієї «хвилини», таємничий добродій усе одно не мав багато часу.
— Як вони підпалили? — запитав Яцек. — Мокра деревина погано горить…
Тамара стенула плечима.
— У комірчині є каністри з бензином. Я їх там бачила сьогодні вранці.
— Покажеш мені ту комірчину? — запитала Ніна.
— Чому ні? — Тамара провела їх навколо будинку до місця, де стояло щось на зразок жерстяного сараю.
Замок було виламано, у напівтемряві поряд із реманентом стояли попід стінкою запилені баняки, літрів на двадцять кожен. Ніна спробувала підняти один, але не зуміла навіть зрушити його з місця.