Хтось досить сильний, аби спочатку розібратися із замком, а потім винести важкезну каністру. Хтось, хто, найвірогідніше, працював у групі «B», бо знав, де знайти бензин.
— Що це ви тут шукаєте? — молодий солдат підійшов до них, вимахуючи зброєю. — Тут немає нічого цікавого! Геть звідси!
Четвірка підлітків слухняно здиміла. Вони повернулися до загальної зали й усілися на ліжку Яцека.
— Ну, маємо наступну загадку, — промовила Тамара, відхиляючись назад і спираючись на лікті. — Хто підпалив гараж?
«Ніяка це не загадка, — подумала Ніна. — Я це знаю».
До зали почали повертатися чорні від диму хлопці й дівчата, втомлені, без настрою, попри виграну битву з вогнем. За хвильку Видра наказала їм стати «струнко» поряд із власними ліжками.
Ніна виконала наказ, сповнена поганих передчуттів.
— Ви, напевне, вже знаєте, що сталося, — почала охоронниця. — Двоє людей вирішили не зважати на наші прохання і вийшли за огорожу. Тому, аби в майбутньому запобігти таким випадкам, завтра вранці вас чекатимуть дві додаткові години роботи. Може, цей метод навчить вас нарешті нам довіряти, а передусім — нас слухати.
Відповіддю був загальний стогін протесту, що одразу стих під грізним поглядом Видри.
— Ми вже говорили: вам нічого не загрожує, досить пристосуватися до наших прохань — і за кілька днів ви повернетеся додому, живі й здорові. Але якщо нам не вдасться домовитися з вами по-доброму, домовлятимемося силою. Зараз вільний час, насолоджуйтеся відпочинком, бо завтра на вас чекає дуже довгий день. За годину Жук проведе хлопців під душ, потім я заберу дівчат. І не думайте, що ми не знайдемо тих, хто втік. Із цього лісу немає виходу, вбийте це собі до тупих довбешок і припиніть намагатися; кажу це для вашої безпеки.
Ніна мовчала, втупившись у підлогу. А коли Видра закінчила говорити, дівчина підвела погляд на Тамару й сказала:
— Зачекай хвилинку.
Але подруга саме цієї миті схопила її за лікоть.
— Це ти зачекай! Що думаєш робити із тим, що Хуберт начебто зрадник? Або Яцек, або я?
— Не знаю, — зізналася Ніна, помовчавши. Власне, вона про це не думала. НЕ ХОТІЛА думати.
— Ми не можемо отак просто удавати, що все нормально. Я знаю, що це не я, але щодо хлопців такої впевненості не маю, а вони можуть підозрювати або мене, або один одного. Тільки ти чиста, наче клята лілея, якщо вже тебе привезли останньою.
— Вони могли навмисне прислати мене сюди останньою. А я могла сказати про все це вам, аби зняти з себе підозру.
Тамара закліпала очима.
— Справді?
— Ні, ну що ти. Я просто кажу, що теоретично також можу бути винною. І не маю гадки, що із цим робити. Якщо ми припинимо довіряти одне одному і якщо кожен діятиме на власний розсуд, сенсу в цьому не буде. А ми не можемо виключити лише одного з нас, якщо не маємо впевненості.
— То зроби нам якийсь тест чи що.
— У тесті немає сенсу, якщо ти про нього знаєш заздалегідь.
Тамара зітхнула.
— Ти любиш усе ускладнювати, еге ж?
— Не люблю. Але життя і саме по собі складне.
— А ти розумієш, що той, хто нас зрадив, може й далі співпрацювати з ними і про все доносити?
— Вважаю, що тоді нам ніхто не дозволив би піти до села — нас би одразу схопили, щойно ми вийшли б за огорожу. Хіба що в них є щодо нас якісь інші плани, — Ніна раптом відчула бажання по-старосвітському обхопити голову. — Прокляття, це справді складно. Може, дійсно проговорився Маріуш. Я ж могла згадати в розмові, що живу у Вроцлаві…
— Ага, вмовляй себе, якщо хочеш.
«Тамара має рацію, я ховаю голову в пісок», — думала Ніна, йдучи вздовж ряду ліжок. Швидко знайшла те, на якому сидів Міхал. Поряд зайняла місце гарненька Лена, на сусідньому примостився чорноволосий хлопець, який саме тасував старезну колоду карт.
— Зіграймо? — сказав так, наче хвилину тому нічого не сталося.
Ніна кахикнула, і тільки тоді вони звернули на неї увагу.
— Я хочу з тобою поговорити, — сказала вона Міхалу.
Одного погляду на хлопця вистачило, аби дівчина відчула, що її шлунок скрутився, а ноги стали геть ватними. Міхал був надто симпатичний, ба й більше: майже несамовито вродливий. Очі мав кольору найчистішої блакиті, довгі темні вії, золоте волосся, ніс, наче вирізьблений Мікеланджело…
Вона розуміла, що витріщається на нього, але, попри найщиріше бажання, не могла припинити це робити. Хай йому грець, це був аж надто поганий момент, аби зрозуміти, що в неї слабкість до блондинів певного типу.
— Так? — спитав хлопець.