— Я знаю, що це ти підпалив сьогодні гараж, — видушила вона із себе. — Не питай, як саме я про це довідалася, я просто знаю. І не заперечуй: ти Обраний.
— Хто? — звів він брову.
Здивування його було настільки щирим, що Ніна подумала: «Боже, він що, справді й гадки про це не має?».
— Обраний. Янголи створили Обраних, щоб вони захищали їх від Бестій. Але менше з тим. Це тому ти такий сильний, спритний, розумний і… — вона мало не додала «красивий». — …умієш швидко ухвалювати рішення.
— Ця мала намагається до тебе залицятися, — захихотів хлопець із картами. — І, треба визнати, вона вміє говорити компліменти.
Ніна зарум’янилася по вуха.
— Я хочу тільки…
— Те, що ти говориш, дуже мило, — серйозним тоном почав Міхал, — але я і справді не зацікавлений. У мене вже є дівчина, — жестом власника він обійняв Лену, яка поклала голову йому на плече. Разом вони були ідеальними, наче якийсь новий вид людини, який може з’явитися виключно в книжках і на картинах. — Окрім того, ти для мене замолода. Знайди собі когось свого віку.
Ніна відчувала, що от-от згорить від сорому. Міхал дивився співчутливо, чорноволосий хихотів.
— А може, все ж даси себе переконати? — запитала Лена. — Така молода — це непогана ідея, можна її виховати, як захочеш…
— Авжеж, у твоєму випадку виховувати вже пізно! — проричала Ніна, а тоді глянула на Міхала, намагаючись ігнорувати його приятеля і дівчину. — Я тільки хочу сказати, що коли вже ти отримав від янголів усі ці вміння, то маєш їх якось використовувати.
— Наприклад — як саме?
Уява підсунула їй картину Обраного в поплямованій кров’ю сорочці, який веде народ на барикади. Вона із зусиллям відсунула від себе цю картинку.
— Ну, ти, наприклад, міг би організувати нашу втечу. Таку, що закінчилася б успішно. Або ж ми могли б підпалити цей їхній архів, знищити всі матеріали щодо допитів і…
— Ти, здається, і справді вважаєш мене кимось іншим.
— Але метод для загравання непоганий, — знову похвалив чорноволосий, відклав карти й заголосив пискляво: — Допоможи нам, про-о-ошу, ти такий м’яке-е-енький…
— Та досить тобі, це ж лише дитина, — поблажливо втрутилася Лена.
Ніна почервоніла ще більше, хоча, здавалося, це неможливо. У її очах стояли сльози. Вона різко розвернулася: красива дівчина ще щось говорила, намагалася, здається, утішати й вибачатися. Але Ніні не було потрібне її милосердя.
«Ну й нехай, — думала вона, крокуючи залою. — Не дуже й потрібна ваша допомога».
Кинулася на ліжко й розревілася, ховаючи обличчя в долонях. Приниження палило живим вогнем, спогади про декілька останніх хвилин боліли, наче хтось крутив пальцем у свіжій рані. Вона намагалася викинути з голови картинку всієї цієї розмови, але пам’ятала кожне сказане слово й кожен насмішкуватий погляд.
Вона вже почала заспокоюватися, коли відчула шарпання за плече.
— Що трапилося? — розпитувала Тамара, неспокійно схилившись над подругою. — Хтось помер?
— Моя віра в Обраного… — Ніна шморгнула носом, сіла на ліжку. — Я думала, що… А, годі про це.
Тамара подала їй хусточку.
— Тут є якийсь Обраний? І хто це?
— Той хлопець із твоєї групи, що наче з плакату. Ну, такий біловолосий пролетарій, який сміливо дивиться у соціалістичне майбутнє, напружуючи м’язи й шкірячи зуби, як абсолютний кретин. — Ніна витерла ніс. — Але він не хоче нам допомагати. Що ж, упораємося без нього. Хай валить із усіма тими своїми вміннями.
— Може, треба його якось переконати? Обраний би нам придався…
— То сама його й переконуй. Я не хочу мати з ним нічого спільного.
— Добре, мовчу. Ходімо до нас, поділимося інформацією.
Хлопці вже чекали. Хуберт тактовно не звертав уваги на почервонілі очі Ніни, Яцек хотів щось сказати, але Тамара копнула його в кісточку, і тому він стулив рота й узяв зошит із математики, а Ніна нагадала собі, що його забрали просто зі школи.
Товстун кахикнув.
— Ну, то можемо підсумувати, що вдалося дізнатися. В Інституті шість груп: «A» опікується малюками, «B» ремонтує огорожу й інші речі назовні, «C» — кухня, «D» прибирає Інститут, «E» працює з архівами, а «F» — із собаками. Разом це дає сорок вісім осіб, кожна з яких позначена своїм кодом.
— Хтось знає, як вони призначають ті коди? — поцікавилася Ніна.
— Здається, як хтось виїжджає або отримує червону картку, то звільняється його номер, який дають іншій особі, а літери означають місто, аби відрізняти цифри, що повторюються. Я також порахував ліжка: їх рівно вісімдесят, а тому тут може спати майже вдвічі більше осіб. А ще я довідався, що ніхто не чув про того, хто був би в Інституті більше від тижня: за цей час його або відсилають додому, або… самі розумієте. Отже, ми маємо не більше ніж п’ять днів, аби звідси втекти.