Ніна була вражена, і їй навіть стало соромно — Яцек виявився значно кращим збирачем інформації, ніж вона, яка зуміла лише ревіти, наче дитина.
— Що, вони й справді можуть за тиждень отак просто мене випустити? — у голосі Хуберта чулася недовіра.
— Якщо ми не отримаємо червону картку, — нагадав Яцек.
Ніні спало на думку боягузливе: може, тоді просто перечекати, як інші, сподіваючись, що вдасться ЇХ ошукати? Але це було малоймовірно — якщо вже ВОНИ знали про Маркоти, то знали й про магію.
— Нормально, тож треба подумати, яким чином звідси втекти. Є в когось ідеї?
Тамара зітхнула.
— Нічого розумнішого, ніж піти крізь ліс, ми, думаю, все одно не вигадаємо. Але треба краще підготуватися, узяти їжу й теплий одяг, ну й пильнувати, аби не загубити напрямок. Це не може бути надто складним.
— За нами поженуться із собаками, — похмуро озвався Хуберт. — А ті роздеруть нам горлянки. Якщо не вони — то вовки. Або отримаємо кулю в голову, і наші тіла згниють у цьому лісі. Ніхто навіть не знатиме…
— Боже, ти й твої похмурі фантазії! — пирхнула дівчина. — Ти не міг би хоча б раз побути оптимістом?
— Ти ж сама говорила про те, щоби стрибнути в черево голодному вовкові, — парирував Хуберт, на що Тамара лише стенула плечима.
— Бо це цілком правдоподібно, але якщо ми все одно не маємо кращої ідеї, то навіщо панікувати наперед?
— Чекайте, — втрутилася Ніна. — Може, у нас і є дещо краще. Яцеку?
Товстий хлопець, як завжди, мав цілу купу ідей.
— Ми можемо підсипати собакам у їжу щось, що вирубить їх на кілька годин: знаєте, не смертельну отруту, а те, від чого на них нападе срачка або ж вони поснуть. Або ми можемо вдати важкохворих, аби нас довелося перевозити в нормальну лікарню, а не в те невідомо що, яке є тут. Або ми втечемо із транспортом, наприклад, випраних речей, у фільмах так завжди роблять. Або можемо сховатися в машині, або… Ну, більше не знаю, — зізнався він.
Ніна зітхнула.
— Добре, тоді по черзі. Щоби додати щось у їжу собакам, потрібно знайти ліки, ще й чимало, бо вівчарок багато і вони великі. Тож треба лізти в шпиталь, а потім прокрадатися до кліток, якось підкидати ліки… Мені це не дуже подобається, особливо тому, що ми можемо зашкодити невинним тваринам. Крім того, у лісі ВОНИ навіть без собак матимуть перевагу, бо ця територія їм відома, а нам доведеться якимось дивом — без компасу — тримати потрібний напрямок. Ні, здається, тікати пішки — це погана ідея. Удавати хворого… Із цим може впоратися Хуберт, але ми — навряд чи, крім того, хвороба має бути по-справжньому серйозною, що вимагала б, наприклад, операції, але нам не повірять, якщо ми всі відчуємо напад апендициту. І що ми зробимо в шпиталі? Скажемо: «Відкладіть, будь ласка, скальпель, пане лікарю, бо вже підемо»? Це навряд чи… Про прання треба розпитати когось із «D», але я готова закластися, що перуть вони тут, — бо чому мають це робити деінде? Проте звідси, можливо, вивозять щось інше, наприклад порожні діжки або ящики — вони ж якось мають поповнювати припаси. Треба довідатися. Ну й іще одне: ми можемо вкрасти машину, от тільки хто її буде вести?
— Я, — заявив Яцек. — Після тієї історії в Маркотах я попрохав маму, аби вона мене навчила, тож я зараз це вмію.
— Добре, принаймні одну проблему ми вирішили. Узагалі-то, як мені здається, Яцек або я маємо проникнути й у групу «D».
— Навіщо? — насупилася Тамара.
— Бо це єдина можливість дослідити Інститут. Крім того, у нас були б свої люди у чотирьох найважливіших групах: у тій, що працює назовні, аби мати можливість у разі проблем вийти за огорожу; у кухні, щоби шукати те, що нам додають у їжу; в архіві, щоб порівняти матеріали допитів; ну й у групі прибиральників, яка краще за інших орієнтується в усій споруді Інституту. От тільки я не знаю, чи вдасться перевестися до іншої групи…
— Один з вас може з кимось помінятися: у нас в архівах одна дівчина так зробила, — сказав Хуберт.
— То що, тягнутимемо сірники? — Яцек глянув на Ніну.
Сірників вони не мали, але Тамара вийняла монету в два злотих.
— Решка — Ніна, орел — Яцек, — заявила, а обоє зацікавлених кивнули.
Випала решка, і Яцек полегшено зітхнув: Ніна підозрювала, що він від початку прагнув залишитися на кухні, але не хотів у цьому зізнаватися, аби його не звинуватили в пристосуванстві й бажанні урвати кращий шматок. Дівчина також не приховувала задоволення. Робота в групі прибиральників точно була важчою, але давала більше можливостей.