Ніна вирішила, що нема на що чекати, тому встала й пішла шукати того, хто схотів би з нею помінятися. Це не тривало довго — першою погодилася Ганя, міцненька дівчинка, яка говорила із сільським акцентом і, схоже, ледь зуміла повірити, що хтось хоче мити підлоги в холодних залах замість готувати в теплій кухні. Ніна й сама відчула сумніви, але намагалася тримати їх подалі від себе.
— Це тре’ із Совою говорити, — сказала Ганя. — Вона має погодитися.
Сова, подумала Ніна. Оце не пощастило.
Пішла до виходу, де сиділа на стільці Видра. Часом у залі пильнувала вона, часом — опікун хлопців. Ніна хотіла, аби наглядачем був Жук, тоді було б легше потихеньку завіятися.
— А ти куди? — як Ніна й припускала, жінка зупинила її у дверях.
— Я мушу поговорити із сержантом Совою.
— Третій поверх, остання кімната ліворуч. Хочу бачити тебе тут за чверть години, бо інакше прийду за тобою сама й тоді ти пожалкуєш. Зрозуміла?
Дівчина кивнула. Скандалити чи згадувати, що в неї немає годинника, не мало сенсу.
Остання кімната ліворуч — це була саме та кімната, де першого ж дня Ніна бачила солдатів, які грали в карти. А тепер там сиділа лише одна особа — поручник Лис, який читав «Ніч у бібліотеці» Агати Крісті. Не мав зброї, бо старші за званням із тих, хто представлявся іменами тварин, рідко її носили й часто вдягалися в цивільне. Але саме їх Ніна боялася — більше за тих хлопчаків, не набагато за неї старших, які бігали Інститутом, побрязкуючи автоматами.
— Ти когось шукаєш? — запитав поручник, побачивши дівчину, яка невпевнено зупинилася на порозі.
— Так, сержанта Сову. Я хотіла б приєднатися до групи «D».
— Сержант буде тут за кілька хвилин, можеш почекати. Що, набридла робота на кухні?
— Ні, просто я познайомилася із класною дівчиною і хотіла б працювати з нею, — Ніна наперед вирішила, що, аби допомогти собі, використає саме цю брехню. — Сподіваюся, пані Сова погодиться, хоча вона мене не дуже полюбляє.
— «Не полюбляє» — це досить м’яко сказано.
— А чому, власне, вона мене терпіти не може? — Ніну це інтригувало від самого початку. Зазвичай дорослі її любили.
В очах Лиса з’явилися веселі вогники.
— Це через твою сукню, в яку ти була вдягнена, коли ми забирали тебе зі школи. Сержант трохи… скажімо так, занадто правильна.
— Вважає, що дівчата не повинні носити суконь?
— Вважає, що дівчатам треба вдягатися скромно, як личить порядним комуністкам. Мережива і стрічки — ознака декадентства й буржуазної зіпсованості. Сержант вважає, що такий одяг — це антисистемна демонстрація.
— Ох… — Ніні не спадало на думку, що синя сукня може щось демонструвати, але їй це дуже сподобалася.
— Тому не думаю, що сержант буде схильна хоча б чимось полегшити тобі життя. Хочеш іще про щось запитати?
— Так, хочу. Якщо пані Сова має тут обов’язки, то навіщо вона поїхала з вами до Вроцлава?
Лис якусь мить із цікавістю дивився на Ніну, аж поки та не зніяковіла. Може, не треба було про це питати, може, це та сама надмірна цікавість, що могла її занапастити?
— Бо я її про це просив, — відповів він коротко, а в Ніни вистачило розуму не продовжувати тему.
Лис згорнув книжку, встромивши всередину чорно-біле фото, і відклав на столик.
— Ти любиш детективні романи? — запитав спокійно, наче вони розмовляли на сімейному пікніку.
У голові Ніни дзенькнув тривожний дзвіночок.
— Більше люблю пригодницькі, — відповіла обережно.
— Але ж детективи також читаєш?
— Інколи.
— Я можу позичити тобі оцей, якщо хочеш.
Ніна віддала б усі кишенькові гроші за книжку, що не була б шкільним підручником (вона вже встигла пожалкувати, що позичила «Психіатрію» Хубертові). Але не хотіла нічого брати від НИХ, бо це було наче брати цукерки від гітлерівців під час війни. Хоча спокуса була великою: це ж лише роман, і вона хотіла просто позичити його…
— Ви ж іще не дочитали, — сказала дівчина, уникаючи рішення.
— Я все одно вже здогадався, хто вбивця. Тобі ж доводилося розгадувати загадки?
— У книжках? — бовкнула вона, раніше ніж устигла прикусити язика.
— Ну, в житті, думаю, тобі таких можливостей не траплялося… хоча, може, я помиляюся? — він потягнувся за романом, вийняв фото, що правило за закладку, і простягнув дівчині. — Ти знаєш, що це?
— Фотографія.
— Так, але що на ній? Придивися.
Ніна молилася, аби вже прийшла Сова, накричала на неї, нехай би навіть штовхнула. Усе краще, ніж ця розмова, в якій будь-яка фраза була пасткою. «Поводься нормально, — нагадала вона собі. — Як звичайна дівчина».