Звичайна дівчина взяла б фото й придивилась до нього, тож Ніна й собі простягнула руку. На старій світлині було зображено сільську хату, а перед нею двох хлопчаків. Один із них здавався приблизно ровесником Ніни й мав негарне, але неочікувано симпатичне обличчя, укрите ластовинням. Другий був кількарічним карапузом, що сидів, широко роззявивши рота, на призьбі.
— Як вважаєш, хто це?
Вона хотіла похитати головою, але підліток був настільки схожий на Лиса, що лише ідіот не здогадався б, що це брати. А Ніна не хотіла вдавати з себе ідіотку — це було б нерозумно.
— Отой малий — напевне, це ви десь із двадцять років тому. А поряд стоїть ваш старший брат.
Він кивнув.
— А хата?
Дівчина стенула плечима.
— Може, та, про яку ви розповідали тоді в класі? Я й гадки про це не маю.
— А ти не хотіла б довідатися, що там трапилося? Знаєш, бути наче справжній детектив, який розв’язує загадку.
— Детективу потрібно більше даних, — вона одразу пожалкувала, що сказала про це, тож швидко додала: — Так буває у книжках.
— У книжках, ага.
Цієї миті до кімнати увійшла Сова, а Лис їй кивнув.
— Дівчина має до вас справу, товаришко.
— Слухаю, — сухо проказала сержант.
«Не думаю, щоби сержант була схильна хоча б чимось полегшити тобі життя», — згадала Ніна. Дивний добір слів, бо хто в подібній ситуації говорив би про полегшення? Під впливом раптового імпульсу вона взялася за краєчок сукні — на жаль, звичайної, з бурої вовни, — і присіла в кніксені в усій його довоєнній красі, на яку її тільки вистачило. По обличчю Сови промайнула тінь огиди.
— Я хотіла би помінятися із Ганею з групи «D», — сказала Ніна. — Я не звикла до важкої роботи на кухні, а дівчата з групи прибиральників говорили мені, що в них легше. Я можу витирати пилюку, я вмію це робити.
— Витирати пилюку, ага? — буркнула жінка, хижо дивлячись на неї, наче справжня сова на товсту мишу. — Ох, думаю, що знайдеться чимало пилюки, щоби ти її витирала.
— Отже, ви не проти? Дякую! — виходячи, Ніна ще встигла помітити обличчя Лиса.
Здавалося, він дуже розвеселився.
До загальної зали вона встигла дійти саме тоді, коли в кімнату в’їхав візок із вечерею. Тамара та Яцек блискавично схопили свої порції і почали їсти хліб зі смальцем, а Хуберт із Ніною невпевнено поглянули спочатку на тарілки, а потім одне на одного.
— Я не голодний, — мужньо заявив Хуберт.
Ніна ж зголодніла. Навіть більше: була страшенно голодна. Її шлунок перетворився на малесеньку кульку й притиснувся до хребта, а кожна клітинка тіла відчайдушно кричала: «Їж!». Ніна сковтнула слину, дивлячись на смалець, прикрашений круглими коричневими шкварками. Вона майже відчувала на язику їхній смак.
«Я маю силу, але як я можу нею користуватися? — думала вона. — Досі мені вдавалося лише кривдити людей. Краще поставити на мислення, ним я хоча б нікого не пораню. Але ж важко думати, коли ти голодна».
Відпустивши собі таким чином цей гріх, вона вгризлася у скибку. Хуберт і надалі вагався. У його випадку ситуація здавалася інакшою, сила розведення вогню й справді могла придатися. Але хлопець заради тієї сили міг заморити себе голодом до смерті, а допускати цього було не можна.
— Їж, — заохотила його Ніна. — Якщо зомлієш, нікому краще не стане.
— Вона має рацію, — погодилася Тамара. — Якщо ми хочемо звідси вийти, то мусимо бути сильними. А проти блокади магії якийсь спосіб знайдемо.
Хуберт іще мить вагався, аж урешті взявся за свою порцію. Коли доїдав скибку, ззовні почулося гавкання. Усі завмерли, світловолосий хлопець відклав недоїдений хліб.
— Собаки, — ледь прошепотів Яцек. — Повертаються.
Вони підхопилися водночас із іншими підлітками. У дверях утворилася тіснява. Видра не мала наміру нікого втримувати в залі.
— Ідіть, — промовила, злостиво посміхаючись. — Побачите, як закінчують ті, хто виходить за огорожу.
На площі клубочився сріблястий туман. Лампочка, підвішена над дверима, виривала з темряви невеличке коло, а далі розлягалося море білої густої імли, наче Бог розлив сметану. Гавкіт собак у тій імлі звучав досить дивно, нереально, здавлено й віддалено. Ніна затремтіла від холоду. На повіках осідала волога, фігури в’язнів, які стояли трохи далі, зникали з очей, оповиті молочними опарами.
Гавкіт, хоча досі стлумлений, наближався. Через хвилину Ніна помітила в імлі першу тінь, вовчу й спритну, з палаючими очима. Потім з’явилися друга, третя і четверта. Собаки поверталися, а разом із ними й солдати. Ніна відчувала, як у натовпі зростає напруга, як усі стримують подих і вслухаються в неспокійний стукіт власних сердець. У коло світла вбігли вівчарки, тягнучи за собою поводирів. Двоє солдатів тримали натягнуті шворки, а ще двоє несли в руках темні фігури, що здавалися згортками одягу. Тоді стала помітна безвладна долоня, що вилізла зі згортку, кров на блідій шкірі, голова, закинута назад, і мертві очі, які відбивали світло. Хтось поряд із Ніною голосно застогнав, якийсь хлопець розплакався. Натовп розступився. Одна з утікачок ще жила, її губи рухалися, коли солдат, який її ніс, прямував до дверей. Ніна ледь упізнала Каську, яка приходила в кухню в рожевому светрику. Хуберт підійшов до пораненої дівчини, взяв її за руку й нахилився. Тільки тоді Видра смикнула його і відтягнула назад у натовп.