— Досить! — гарикнула. — Трохи розступіться!
— Вона щось сказала? — прошепотіла Тамара, коли хлопець опинився біля неї. — Чи знайшли вони вихід із лісу?
Хуберт похитав головою, збліднувши так сильно, що й сам здавався трупом.
— Не знаю. Каська… Каська сказала, що там щось є. Лише це. Що там щось є.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому Ніна отримує те, що не хотіла,
знаходить двері й бере участь у тестуванні
На її ковдрі щось лежало; Ніна побачила це одразу, ледве ввійшла до зали. Книжка й кілька чорно-білих прямокутників урозкидь. Раптовий наплив паніки мало не відібрав у неї дихання. Вона швидко кинулася до ліжка, схопила роман і фото й запхала їх під подушку. «Не хочу! — дзвеніло в її голові. — Не хочу, не хочу!». Тільки за мить дівчина ризикнула роззирнутися.
Із сусіднього ліжка на неї дивилася висока білявка. Ніна бачила її — якщо не враховувати ночей — лише зрідка, але, здається, знала, як її звуть. Галина? Гелена? Так, саме так вона назвалася першого дня, коли Ніна приїхала до Інституту. Не Геля, Галшка чи хоча б Геленка, а Гелена. Серйозне ім’я, саме для дівчини, якій на вигляд було років сімнадцять чи вісімнадцять і яка поводилася дуже впевнено, наче людина, котра справедливо вважає себе дорослою.
— Ти бачила, хто це поклав? — запитала Ніна, зарум’янившись по самі вуха.
— Що поклав? Те, що ти тільки-но заховала? Гадки не маю, я щойно прийшла, — білявка уважно придивлялася до Ніни. — Знаєш, що ми будемо в одній групі?
— У «D»?
— Ага, у «D», мені Ганка сказала. І що тебе підбило отак помінятися? — Гелена розсміялася, схоже, не очікуючи на відповідь. — Ти дурненька, знаєш про це?
Відвернулась і витягнула щось із валізки, яка лежала під ліжком. Потім пішла в інший кінець зали, а Ніна, повагавшись, сунула руку під подушку й вийняла «Ніч у бібліотеці» й фотокартки.
Сказала, що детективу потрібно більше даних, — і, прошу, отримала більше даних.
Мить вона боролася зі спокусою відчинити дверцята найближчої пічки й кинути туди всі фото, а може, й книжку. Але це не було б розумним. Що зробила б на її місці звичайна дівчина? Найімовірніше, зраділа б, що має що почитати, а потім подивилася б на ті знімки й відклала б їх, нічого не зрозумівши. Була б занепокоєна, може, трохи перелякана і дуже збита з пантелику, але не стала б реагувати — навіть під впливом паніки — так, як мало не відреагувала Ніна.
Тож вона відклала книжку й узяла до рук світлини. Як і очікувала, на них була родина вугляра. Мати, яка місила в діжі тісто на хліб, вішала прання і скубала курей. Батько, який випалював вугілля, увесь чорний від сажі, наче диявол, що тільки-но вистрибнув з пекельної брами. І двоє дітей: старший хлопець, негарний, але із хвацькими вогниками в очах, і ще малий, який крутився десь поблизу брата.
— Що це? — запитала Тамара, раптом з’явившись коло ліжка.
— Нічого, — відповіла Ніна, ледь опанувавши величезне бажання знову сховати фото під подушку. — Я цього не хотіла!
Пояснювала свої дії, наче була винна; ба й гірше — здавалася винною.
— Що ти не хотіла?
— Цих знімків. І книжку. Взагалі — нічого не хотіла.
— Може, почнеш спочатку?
Ніна зітхнула, а потім розповіла про зустріч із Лисом. Коли закінчила, Тамара взяла одне фото й насупилася.
— Що йому треба? — запитала. — Він розраховує на те, що ти розгадаєш загадку?
— Мабуть, що так. Або що я принаймні намагатимуся і таким чином викажу свій талант, отриманий від Славка. От тільки насправді немає ніякої загадки.
— Як це — немає?
Ніна стенула плечима.
— Якщо коваль і ксьондз не брехали, — а навіщо б їм брехати? — вбивцею має бути старший хлопець. Лис стверджує, що ні, але ж це його брат, тож нічого дивного, що Лис не вважає його винним.
Лише промовивши вголос, вона зрозуміла, наскільки ця думка правдива — поручник Даніель Лис, якого вона так боялася, був звичайною людиною, двадцять років тому він ходив усюди за улюбленим старшим братом, а тепер захищав його попри все, що підказував здоровий глузд. Ніна поки не розуміла, чи придасться це знання, але їй стало трохи краще.