— І що тепер? — запитала Тамара.
— Книжку я прочитаю, а знімки нехай тут і лежать. Може, Лис їх забере.
— Як хочеш, — Тамара завагалася. — Слухай, я можу тобі дещо сказати?
— Звісно.
— Сьогодні в лісі, коли ми почули гавкіт, а Яцек сказав лізти на дерево, ну, знаєш…
— Знаю. І що?
— Я стояла там і дивилася на кущі, з яких от-от мали вибігти люті собаки, і геть не боялася. Анітрохи. І тільки потім я трохи здивувалася — не перелякалася. Аж тут наче промайнуло: нас зараз зжеруть, треба тікати. Знаєш, максимально холодно. Ви стали б діяти рефлекторно, а мені довелося самій собі пояснювати. Розумієш?
Ніна кивнула.
— У тебе немає інстинкту самозбереження, — сказала. — Або ж його в тебе куди менше, ніж треба. Прокляття.
— Саме так: прокляття, — погодилася Тамара.
Досі Ніна завжди думала, що відвага подруги має лише сильні сторони, а тепер зрозуміла, що через неї можуть бути й проблеми. Страх — це паскудно, так, але він може й знадобитися, бо інформує про небезпеку і дозволяє її уникнути.
А раніше, ніж вона встигла хоча б щось відповісти, Видра закричала:
— Дівчата беруть рушники й ідуть за мною!
Через півгодини Ніна знову тремтіла, закутавшись у ковдру до кінчика носа. У темряві зали чувся стукіт чобіт Жука, який ходив туди-сюди: сьогодні була його черга. Дівчина обережно підвелася, неохоче залишивши вже трохи нагріте місце, і перекрутилася в ліжку на сто вісімдесят градусів, лігши головою до замкнених залізних дверцят пічки. Завдяки цьому в неї тепер було джерело світла: щоправда, поганеньке, але хоча б якесь. У світлі жовто-червоних відблисків, які танцювали на простирадлі, Ніна розклала вийняті з-під подушки знімки. Могла не боятися Жука, чоловік був куди лагіднішим, аніж Видра, і після того, як гасло світло, навіть дозволяв в’язням розмовляти. Ніна й зараз чула приглушений шепіт. Правду кажучи, чула небагато: більшість підлітків були надто змореними, аби проводити нічні дискусії.
Повіки в Ніни також опускалися, але спокуса знову глянути на фото виявилася сильнішою. Великого сенсу в цьому не було, а в неї самої залишалися і важливіші проблеми, ніж роздуми про вбивство, що сталося двадцять років тому. Але вона не могла втриматися, як інколи неможливо втриматися, аби не торкатися язиком хворого зуба. У цих старих фото було щось, що привертало її увагу. Вона підвелася на ліктях і вдивлялася у сцени родинного життя. Батько, який працює, і мати, яка порається в будинку. Малий, який плутається під ногами. А ще, зрозуміло, старший хлопчик (як там його звали?) із обличчям симпатичного бридулі, із викликом у погляді, що було помітно навіть при слабкому світлі. Ніна вирішила, що він міг би їй сподобатися. Якби він, звісно, був живий. І якби він не був убивцею.
Але думала вона не про хлопця. Було щось іще, що її зачіпало, — і тільки через мить зрозуміла, що саме.
Хто, най би йому грець, зробив ці фото?
До війни селяни фотографувалися на свята, найчастіше на весіллях або на похоронах, і тоді вони позували біля будинку або в студії усі разом: жінки у своїх найкращих накрохмалених сукнях, до смерті поважні чоловіки в сорочках із високими комірцями, що підпирали підборіддя, а ще нерухомі, наче кілки, діти з руками, рівно покладеними на коліна. Ніна бачила в альбомах родичів чимало таких фото, але там не було жодного схожого на оці — що показувало би буденну працю і звичайне життя.
Може, туди приїхав фотограф, якийсь завзятий майстер, що мріяв зафіксувати сіру повсякденність убогого села. Може, це він спав на різьбленому ліжку в хаті вугляра.
Знову почувся стукіт; оскільки Ніна не лежала головою до стіни — звук був притлумлений і невиразний. Дівчина обережно визирнула, потягнулася під ліжко, а тоді намацала в рюкзаку пенал. Зуміла його дістати й витягнула олівець.
Перевернула знімок — і помітила, що навскоси по білому картону йде напис. Забувши про стукіт, вона підсунулася ближче до пічки і прочитала:
«Запам’ятай та обери: пса, який з’їдає троянду, що росте на болоті, яке має колір синього неба, наче дитяча сорочка».
Колір чорнил був чорним, свіжим, геть не збляклим, почерк — рівним, круглим і гладеньким, як і вся особистість Лиса, бо, найпевніше, він і написав ці слова. Ніні здалося, що вона, сама того не бажаючи, бере участь у грі, правил якої не знає і, що гірше, яка її лякає. Може, перша думка була слушною і вона має кинути все це у вогонь?