Ніна почервоніла. Чи міг хтось чути, про що вона розмовляла з Тамарою, Яцеком і Хубертом? Радше ні, бо вони намагалися залишатися обережними, говорили пошепки й завжди пильнували, аби поблизу нікого не виявилося. Але Гелена мала рацію: така поведінка мала здаватися підозрілою. Ще одна річ, про яку Ніна не подумала. Може, вона й не була настільки спритною, як їй здавалося?
— Я нічого не кручу, — сказала вона, намагаючись, аби це прозвучало переконливо. — Ми просто розмовляємо. А тобі ніколи не доводилося розмовляти із друзями? Спробуй: це дуже приємно. Ну, якщо знайдеться якийсь приятель… а з твоїм характером це буде непросто.
Гелена ще сильніше стиснула губи, а Ніна зрозуміла, що оце зараз надбала ворога. Проте таке ставлення світловолосої дівчини могло виявитися цілком корисним.
Вона розмірковувала над цим, коли виливала брудну воду на площі перед фабрикою, а тоді несла свіжу й гарячу з кухні. Із двома першими відрами вона обернулася досить швидко, із наступними трохи сповільнилася, поставила їх, повні, між поверхами, а сама використала можливість трохи покрутитися по фабриці.
— Чому так довго? — зустріла її Гелена, коли Ніна затягнула в залу два останні відра. — Берися до роботи.
Але в голосі старшої дівчини не було задоволення, з чого Ніна дійшла висновку: вона впоралася на диво швидко.
Відтоді щоразу, коли треба було щось принести або винести, Гелена посилала саме її. Ніна ж вигадала непоганий метод: частину дороги бігла, а потім використовувала зекономлену хвилинку, аби розвідати коридор або ще одні круті сходи, що вели в невідомість. У такий спосіб вона знайшла кабінети, де сиділи військові старших рангів (біля одного довелося пояснювати, що вона загубила дорогу), кілька кімнат для допитів, а також приміщення, яке мало виявитися архівом, бо в замковій шпарині вона помітила Хуберта й людей із його групи.
Також вона знайшла довгий, погано освітлений коридор із дверима наприкінці. Начебто абсолютно звичайними, свіжопофарбованими в білий колір, які на контрасті із сірим тиньком наче світилися в напівтемряві. На дверях була відполірована ручка і шпарина для ключа, а ще вони здавалися оманливо нормальними, наче вели до кабінету лікаря або директора школи. За одним винятком: на дверях висів папірець із написом «Не заходити, йде операція».
Папірець був червоного кольору.
Побачивши його, Ніна відчула, як серце спочатку на мить завмерло, а потім неспокійно заторохкотіло. Вона підійшла ближче, нахилилася і зазирнула у шпарину, але всередині була лише темрява. Вона приклала до дверей вухо — теж нічого, жодних людських голосів чи звуків машин, що працюють.
Вона відступила навшпиньках, переконуючи себе, що колір картки — це випадковість, але зовсім не вірила в це.
Ближче до обіду повернувся Кіт і перегнав їх у наступну залу — меншу кімнату, яка, здавалося, колись була їдальнею. У пилюці на підлозі були помітні світліші квадрати від ніжок столів, під стіною стояло кілька струхлявілих стільців із кінським волосом, що стирчав із сидінь, зі стелі звисали гірлянди павутиння. А власне, відколи діяв інститут Тотенвальд? Ніна могла заприсягтися, що недовго, ледве кілька тижнів — якщо в ньому залишалося стільки брудних приміщень. «Цікаво, — подумала вона, — що робитимуть, коли ми поприбираємо всі?».
«Мабуть, накажуть розпочати спочатку», — підказав їй розум.
По обід вона пішла разом із Пшемиком — кістлявим незграбним хлопцем років п’ятнадцяти, який увесь час вигадував, як відмазатися від найважчої роботи. Ніна, правда, не мала до нього претензій, бо й сама намагалася робити те саме. У кухні вони застали Ганку й, звісно, Яцека.
— Ти шукав? Ну, сам знаєш що, — прошепотіла вона, скориставшись тим, що Ганка наливала суп у термос.
— Шукав, але нічого не знайшов, — також пошепки відповів приятель. — Спробую ще раз, після обіду.
Ніна хотіла дещо додати, але впіймала підозрілий погляд Пшемика й вирішила не ризикувати.
— Гелена має рацію, — сказав костистий хлопець, коли на зворотному шляху вони зупинилися перепочити між поверхами. Він ніс термос і скибки хліба, замотані в полотно, а Ніна — шістнадцять військових казанків, що брязкали, зв’язані мотузкою. — Ти щось крутиш.
— Бо перемовилася кількома словами із приятелем? Це називається параноя, знаєш? Коли хтось усюди бачить підозрілі речі.
— Ви хочете втекти, еге ж? — Пшемик не піддався. — Це нерозумно. Закінчиш, як ті двоє дівчат з архіву.
— Вважаєш, що краще весь час очікувати червону картку? — спалахнула Ніна.