Він знизав плечима, а тоді використав уже знайомий дівчині аргумент:
— Мало хто отримує червоні картки, більшість повертаються додому. Навіть ті, у кого є магічні сили.
Ніна кліпнула. Це було щось нове — уперше хтось із в’язнів уголос сказав про магію.
— А ти, ну…
— Чи маю я силу? Ні, я — ні, але тут був мій приятель, який дотиком перетворював воду на лід, і нічого не сталося: він просто поїхав.
— А ти впевнений, що він справді вмів чарувати? Може, він вигадував?
— Я ж кажу, це мій приятель, також із Ратібора. Мешкає на дві вулиці далі. Я сам бачив, як він цим хвалився.
— А ти не знаєш, звідки в нього з’явилася магія? — заінтриговано спитала Ніна. Скільки ще було таких місць, як Маркоти?
— Поїхав на канікули в якусь діру на Бещадах. Начебто там відбувались якісь дивні речі, з’являлися феї і духи. Не знаю, Кароль інколи любить набрехати повну діжку. Але деякі з тих, що були там цього літа, справді отримали магічні здібності, і тут він не брехав, бо…
— Бо ти бачив сам, я пам’ятаю.
— Отож. Тому нема чого боятися. Ми трохи помучимося, а потім нас відпустять.
«Хотіла б я, щоб усе було настільки просто», — думала Ніна, несучи обід на перший поверх. Звісно, ЇМ вона й надалі не довіряла, але Пшемикові слова перевернули все, що вона встигла дізнатися, догори дриґом.
Якщо червона картка не означає магічні здібності, то що вона тоді таке?
О четвертій дня Ніна повернулася до загальної зали, уся брудна, хилитаючись від утоми. Не мала сил навіть піти до душової, умитися над раковиною і перевдягтися. Тільки скрутилася клубком у ліжку й подумала: «Я краще б померла». У неї боліли всі м’язи, навіть ті, про існування яких вона раніше не здогадувалася. Але відпочити їй не вдалося: ледь заплющила очі, як Тамара шарпнула її за плече:
— Уставай. Погані справи.
— Ти це мені говориш? — застогнала дівчина, розплющуючи очі.
Тамара здавалася виснаженою: шкіра посіріла від утоми, ніс червоний від холоду. Урешті-решт, ніхто не почувався добре, по всій залі чулися стогони й зітхання. Хтось навіть зайшовся тонким дитячим плачем, який ніби встромлявся під череп Ніни і свердлив мозок.
— Серйозно. Хуберт оце повернувся з допиту. Йому сказали, що коли він так давно не мав контакту з батьком, то, може, той мертвий і хлопця треба вважати сиротою.
— Гад його морді, — Ніна від здивування навіть усілася.
І справді, це було погано.
Хуберт сидів у Яцека, сховавши обличчя в долонях. Ніна спочатку подумала, що він плаче, але ні: коли хлопець підвів голову, його очі були сухі й сповнені відчаю.
— Вони хочуть, щоб я пішов із ними сьогодні вночі, — сказав.
— Куди? — запитала Ніна.
— Не знаю, лише весь час повторювали, що я про все довідаюся на місці. Але один із них розсміявся і запитав, чи сподобалося мені, коли бабця брала мене на месу, а другий наказав, аби я вдягся тепло, бо там, куди ми йдемо, можу замерзнути. Тоді я і подумав про клятий костьол у селі.
Ніна безпорадно глянула на Яцека й Тамару.
Вони не здавалися тими, хто розуміє щось більше, ніж вона сама.
Першим отямився Яцек.
— Значить, ми повинні тікати сьогодні, — заявив. — Украдемо машину, як умовилися, і вшиваємося.
— Він правий, — підтримала хлопця Тамара. — Немає сенсу чекати: якщо ми маємо щось зробити, то просто зробімо це. Я сьогодні вранці бачила машину, яка стояла у відчиненому гаражі, бо його двері згоріли.
— Ага, от тільки поряд крутиться чимало солдатів, — буркнула Ніна.
— Ми відвернемо їхню увагу, — запропонував Яцек.
— І як ти запустиш двигун без ключа?
— Зумію.
Ніна, схопившись за голову, застогнала.
Усе відбувалося надто швидко. Вона не мала ані хвилинки, щоби спокійно подумати.
— А як ми проїдемо крізь ворота? — спробувала останній аргумент, але Тамара мала відповідь і на це.
— Почекаємо сутінків, а тоді просто виїдемо. Вони не питають ні пароль, ні щось інше, просто відчиняють, коли бачать, що якась машина хоче виїхати. Я знаю, бо спеціально це зауважила. А як настане темрява, вони не помітять, хто сидить усередині, — Тамара поплескала подругу по спині. — Не хвилюйся, мала, — сказала поблажливо. — Саме такі безумні плани інколи й спрацьовують.
— Ага, у пригодницьких книжках, — пробубоніла Ніна. Хтось тут мусив виказати хоча б крихту розуму, і дівчина трохи шкодувала, що це має бути саме вона. у цій божевільній ідеї і справді було те, що їй подобалося.
— Інколи і в житті, — озвався Яцек. — Дядько розповідав, як під час війни…
— Зараз не до твого дядька, — перебила Тамара. — Просто проголосуймо. Хто за втечу, а хто проти?