Ніна залишилася в меншості: троє до одного.
— Нормально, піду тоді роззирнуся, — Яцек устав. — Подивлюся, чи машина й досі стоїть у тому відчиненому гаражі.
— Я піду з тобою, — Тамара також підвелася.
Хуберт і Ніна залишилися самі.
— Ти й справді вважаєш, що у нас є шанси? — запитала дівчина.
— Якщо направду, то, мабуть, ні, — сказав Хуберт. — Але краще померти з гідністю, ніж покірно чекати на смерть.
— Навіщо я тільки питала… — пробурмотіла сама до себе дівчина.
Хлопець мовчав, у залі чулися звуки розмов і монотонне стукотіння дощу в шиби. «Якби я мала свою силу, — подумала Ніна, — то могла б розвалити все це місце, каменя на камені від нього не залишити». Якийсь час вона насолоджувалася цією думкою, уявляючи солдатів, які з криками тікають від куряви, що здіймається над руїнами… І трупи? Чи справді вона готова вбити когось магією? «Ні, — вирішила дівчина. — Я ж не така».
Не така, як хто? Як Міхал з Любомежа й Берта з Катовіце?
— Як вважаєш, мій батько дійсно мертвий? — вивів її із задуми голос Хуберта.
— Не знаю, — Ніна завагалася, але хлопець заслуговував на правду. — Думаю, що це можливо…
— Але ж він може виявитися і живим?
— Авжеж, — вона не стала говорити, що навіть коли батько Хуберта і живий, то, найпевніше, він — величезна свиня.
— Ти маєш… ну, знаєш, свої здібності. Може, ти могла б пошукати його для мене?
— Чом ні, але займи чергу. Спершу мені доведеться впоратися з таємничим убивством давніх років, із загадкою, відповідь на яку хочуть почути від нас комуністи, і ще з кількома.
Хуберт замовк, трохи, схоже, вражений. Ніна зітхнула:
— Це було боляче, вибач.
— Нормально.
— Мені справді прикро, — під впливом імпульсу вона обійняла хлопця. Це вийшло незграбно, але Хуберт, на диво, здавався цілком задоволеним. А Ніна вкотре здивувалася, наскільки він худий. Сама шкіра й кістки, аж дивно, що його вітер не перекидає.
— Ще дещо… — пробурмотів він, коли дівчина відсунулася. — Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно.
— Давай, — Ніна вжила улюблене слово Тамари.
Хуберт завагався.
— Тоді, у тому мертвому селі, коли я залишився сам, я бачив одного з них.
— Кого?
— Того молодого, з довгим носом і таким дивним обличчям.
— Лиса?
— Так, здається, його звуть саме так. Не маю й гадки, що він там робив.
— Як і я, — збрехала Ніна, хоча могла сказати: «Можливо, він хотів оглянути місце, де народився». — Чому ти не сказав нам про це раніше?
— Сам не знаю, може, тому що це не здалося надто важливим. А ще ж і ви щось від мене приховуєте. Вважаєш, я не помічаю, як ви шепочетеся за моєю спиною і дивитеся на мене? Особливо Яцек… Підозрюєте, що я здав вас на допитах?
Ніна мала стурбований вигляд.
— Звідки ти взяв?
Хуберт стенув плечима.
— Це було не дуже важко. Не ти одна вмієш думати, чи не так?
— А ти здав?
Хлопець стиснув губи.
— Ні.
Не додав жодного аргументу, який підтверджував би його невинність, нічого — тільки похмурий виразний погляд, наче хотів, аби дівчина поставила його слова під сумнів. Але вона запитала:
— І навіщо мені дивно дивитися на тебе?
— Що?
— Ну, ти ж сказав: «Тільки обіцяй, що не дивитимешся на мене дивно». У тому, що Лис ходив селом, не було нічого дивного.
— А, ти про це. Просто вихопилося — інколи так буває, сам не знаю чому, — відповів Хуберт тоном, який притримував для справ, абсолютно не вартих розмови. Ніна повірила щонайменше на кілька секунд, бо майже одразу їй спало на думку, що хлопець, схоже, хотів сказати щось інше, але останньої миті змінив думку. Він мав таємницю, як улітку, в Маркотах. Їй це не дуже сподобалося, але ж і вона не була з ним відвертою.
Тієї ж миті Жук енергійним солдатським кроком вийшов на центр зали, почекав, поки припиняться розмови, а всі погляди зосередяться на ньому. Ніна могла б закласти голову, що всі зараз думали те саме: «Будь ласка, тільки не я. Нехай візьмуть когось іншого, будь-кого, аби не мене».
— 77WR і 18MAR — на допит! — сказав охоронець.
Ніна глянула на Хуберта, здивована та налякана: 18MAR був його код.
Цього разу чекати не довелося: молодий солдат біля зали прийняв у Жука Ніну (другий забрав Хуберта), а потім відвів її на другий поверх, у приміщення, яке геть не нагадувало кімнату для допитів. Більше було схоже на демонстраційний кабінет. Посередині стояло велике крісло. Управлялася тут жінка в білому халаті.
Ніна відступила, але солдат підштовхнув її усередину, а потім причинив двері.