— Не лякайся, — сказала жінка. У неї було молоде обличчя, але зовсім сиве волосся, що здавалося пофарбованим. — Я тебе не з’їм. Прошу, сідай. — Вона вказала на крісло.
Ніна зі страхом роззирнулася, шукаючи знаряддя тортур, і побачила щось на зразок залізного чепця, підключеного кабелями до квадратного обладнання. Перед очима потемніло, ноги стали м’якими, наче розварені овочі.
— Ні, — прошепотіла вона.
— Ти ж трохи завелика для такої поведінки, тобі не здається? — жінка всміхнулася, але в кутиках її губ майнула тінь нетерплячки. — Це для моніторингу твоїх реакцій, а не для завдавання болю. Сідай, поки мені не урвався терпець і я не покликала когось із охоронців.
— Що ви хочете зі мною зробити?
— Покажу тобі кілька картинок, а обладнання у цей час стежитиме за твоїми мозковими хвилями.
— Ви зможете читати мої думки?
— Ні, але я дізнаюся кілька інших речей. Сідай. Обіцяю, що боляче не буде.
«Дантисти теж так говорять, — подумала Ніна. — І завжди виявляється, що вони брешуть».
Але сивоволоса жінка казала правду — боляче дійсно не було. Дівчина відчула лише холод, коли металевий чепець стиснув її голову, а потім легке пощипування, наче лікарка (А чи справді це лікарка? Бо білий халат міг надягнути хто завгодно.) ввімкнула обладнання.
— Зараз почнемо, — сказала сивоволоса. Із крісла Ніна бачила, що її очі блакитні: дуже красиві й дуже холодні. З такої відстані жінка вже не здавалася молодою, у кутиках її очей були помітні «курячі лапки», навколо губ — зморшки. — Зараз я показуватиму картинки, а ти будеш із кожної пари обирати одну, зрозуміла? Не замислюйся, просто швидко обирай.
— За яким принципом? Що мені найбільше подобатиметься?
— Просто обирай і не думай про це.
Ніна кивнула. У роті було сухо, серце стукотіло так, наче збиралося зламати ребра. Дівчина так сильно стиснула спітнілі долоні на бильцях крісла, що аж заболіли пальці.
— Готова?
«Ні», — подумала вона, але відповіла:
— Так.
На екрані з’явилися два підмальовані знімки: прив’язаний до плоту кінь і акваріумна рибка серед водоростей.
— Вибери одне, — підігнала лікарка-яка-могла-виявитися-не-лікаркою.
— Е-е-е… кінь.
Картинки зникли, а на їхніх місцях з’явилися наступні: цього разу розмальована тарілка й блакитна чашка з відбитим вушком.
— Е-е-е… чашка, — сказала Ніна.
Пес, що лежить під каміном, і кіт, який ліниво грається клубочком вовни. Дівчина почала згадувати щось подібне.
— Далі.
— Пес, — вона спробувала ковтнути слину, але горло було сухим, наче папір, і здавленим.
Далі з’явилися червона троянда й блакитна нагідка.
«Прокляття, прокляття, — думала Ніна гарячково. — Як там воно йшло? Пес, який з’їдає троянду, яка росте десь там, щось із сорочкою… Допоможіть!».
— Ніно? — підігнала сивоволоса.
— Троянда, нехай буде троянда.
Потім на екрані з’явилося кілька пар картинок, які ні з чим у Ніни не асоціювалися: скелясті гори й похмурі болота під сяянням сонця, що заходить.
…яка росте на болотах…
«Але ж я не можу довіряти цій людині. Він комуніст, один із НИХ, той, хто посадив мене у вантажівку й привіз до цього страшного місця».
— Ніно?
Вона спробувала ще раз ковтнути слину, і знову їй це не вдалося.
— Гори.
Потім були тарілки, що відрізнялися лише кольорами: одна блакитна, друга жовта. Ніна обрала блакитну, а потім сорочку замість сукні. Трохи заспокоїлася, наче ухвалене рішення допомогло їй повернути рівновагу.
— Ну, це все, — сивоволоса відключила машину й зняла з Ніни чепець, а дівчина поправила мокре від поту волосся. — Можеш повертатися.
Хуберт уже чекав на неї. Він також був блідий, світла гривка прилипла до лоба.
— Тобі показували картинки? — прошепотіла Ніна.
Він кивнув.
— Ти обрав пса чи кота? Болото чи гори?
— Які гори? У мене нічого такого не було. Та це не важливо. Яцек сказав, що ми зустрічаємося біля гаражів. У нас є шанс, бо їх ніхто не пильнує. Виходимо окремо, я зараз, а ти почекай кілька хвилин і скажи Жукові, що йдеш у туалет чи щось подібне.
— Ти все ще хочеш тікати?
— Більше, ніж колись.
Ніна зітхнула. «Це не може вдатися», — дзвонила в голові розпачлива думка.
Але раптом може?
Коли Хуберт зник, вона глянула на Тамарине ліжко. З-під нього досі визирав краєчок шкіряної валізки, яку дівчина не могла взяти із собою, а на ковдрі лежали брудні штани. Ніна усвідомила, що вона теж повинна перевдягнутися, бо досі на ній була сукня, в якій вона мила підлогу і яка зараз нагадувала брудні лахи. Мабуть, вона мала в ній вигляд останньої жебрачки.