— Можна тільки праворуч чи ліворуч! Куди нам повертати? Ніно?!
— Ліворуч!
Вона не була впевнена, чи це правильний напрямок. Раніше їй здавалося, що дорога крізь ліс буде одна, бо навіщо тут більше? Та розмоклий від дощу й повний калюж шлях весь час розгалужувався. Може, тут їздили возами по дерево, може, це були старі дороги, які вели до забутих сіл. Усе одно. Праворуч, ліворуч, знову праворуч. Ніна відчувала, як її дедалі сильніше охоплює паніка.
— Куди?! — у голосі Яцека чувся страх.
— Праворуч! — обирати, так обирати.
Машина підстрибнула, дівчина вдарилася головою об дах. Тамара лаялася словами, яких не повинна знати нормальна дівчина чотирнадцяти років, Хуберт мовчав, рішуче стиснувши губи. Ніна непогано орієнтувалася у просторі, але не тоді, коли навколо було темно так, що хоч око вийми.
За мить джип знову шарпнувся, мотор гавкнув, пирхнув і припинив працювати. Закінчився бензин.
— Це твоя провина! — крикнув Яцек на Ніну. — Ти сама сказала повернути праворуч!
— Моя? Я вигадала цей кретинський план? І треба було перевірити, чи в нього повний бак, ідіот! Того, що машина не їде без палива, мати тебе не навчала?!
— Я перевіряв, але цей вказівник на вигляд інакший, тому я помилився!
— Тепер вони точно нас дістануть! — промовив Хуберт тоном Кассандри.
— Та заткнися нарешті! — Тамара без проблем перекричала всю трійцю. — Нам треба подумати. Ніно, ти знаєш, де ми?
— У лісі, — буркнула та.
Ніхто не прокоментував цього сумнівного дотепу.
Певний час вони мовчали, а потім із легким ваганням озвалася Ніна:
— Якщо почекаємо світанок, вважаю, нам вдасться знайти шлях. Ми їхали приблизно на захід, так мені здається, а тому ми набагато ближче до краю лісу, ніж раніше.
— Тобі здається? — пирхнула Тамара.
— Мені здається, ага. Нічого кращого не маю. Якщо хочеш, можеш сама нас звідси витягати.
— Можемо взяти ліхтарики й піти далі пішки, — запропонував Хуберт. — У нас є ліхтарики?
— У нас є один, мій, — буркнув Яцек. — Ніхто ж інший про це не подумав, еге ж?
— Добре, то що робимо? — Ніна не мала сил щось вирішувати.
— Я за те, щоб піти далі пішки, — заявила Тамара, але, хоч як дивно, проти був Яцек.
— Ми не можемо вийти з машини. Дощ ущух, зараз може прийти туман.
— Ну й що з того? — розізлилася Тамара.
— Туман небезпечний, — пробурмотів хлопець, відводячи погляд.
Тамара вже збиралася щось сказати, але Ніна її випередила:
— Яцек має рацію, ми не можемо просто піти вперед. Це ж чисте самогубство. Ми заблукаємо й помремо в цьому лісі. Ми мусимо почекати, коли розвидниться, і лише тоді матимемо хоча б якийсь шанс.
— До того часу нас знайдуть, — зауважив Хуберт. — Вони вже напевне знають, що ми втекли.
— А звідки вони знатимуть, де ми? Ми стільки разів повертали, що вони можуть нас шукати й цілий день.
— Будемо отак просто чекати, поки нас знайдуть? — Тамара звела брови.
Яцек зітхнув і запропонував:
— Маю ідею. Залишимося тут до світанку й сторожитимемо по черзі. Якщо вартовий помітить якусь машину, то розбудить інших, і тоді ми сховаємося в лісі.
— Буде пізно, — застеріг Хуберт.
— Ні. Тут так тихо, що звук мотора ми почуємо здаля. А пішки вони не будуть за нами гнатися. Ми розділимо час до світанку, один сторожитиме, а решта — спатиме.
— У тебе є годинник? — запитала Тамара.
— Є, — похвалився Яцек. — Отримав у жовтні як подарунок на день народження.
Посвітив ліхтариком на циферблат.
— Одинадцята. До світанку десь вісім годин, точнісінько по дві на кожного. Я можу вартувати першим, потім Тамара, Хуберт і Ніна.
— Спочатку я, потім Хуберт, — рішуче сказала дівчина.
— Чому?
— Тому що. Скажімо так, під ранок я хотіла б трохи поспати.
— Хай так. То я почекаю назовні, а ви спробуйте трохи поспати. О першій розбуджу Тамару.
Яцек вийшов з автівки, а Ніна лягла на задньому сидінні, притулившись до Тамари. Була виснажена, але сон усе не йшов. Страждала від голоду й спраги, а передусім — від страху.
«Що буде, коли нас упіймають? Ми отримаємо червону картку? Нас зачинять у тісній темній камері? Катуватимуть?». З усього цього саме темна камера лякала її найбільше.
Спереду неспокійно крутився Хуберт.
— Тут холодно, — буркнув нарешті.
— То йди до нас, — Тамарині очі блиснули в темряві. — Разом буде тепліше.
Хлопець завагався, але переліз назад і сів поряд. Ніна дивилася у вікно, за яким була темрява. Їй здавалося, що ніч напирає на скло, важка від вологи й холодного осіннього вітру. Через якусь хвилину вона почула рівне дихання Тамари й Хуберта, але сама й надалі не могла заснути.