Мало бути далеко за північ, коли вона нарешті ухвалила рішення, відчинила дверцята й, не розбудивши друзів, вийшла назовні.
Яцек стояв, спершись на задній бампер машини. Коли дівчина підійшла ближче, він підняв ліхтарик і запитав нервово:
— Хто це?
— Я. Досить світити мені в очі.
— Ти мала спати.
— Я голодна.
Він встромив руку в кишеню і вийняв замотаний у полотно шматочок сира й хліба.
— Тримай. Тільки не їж весь.
— Та ти геніальний, — пробурмотіла дівчина з повним ротом.
Ніна відкусила ще трохи, віддала Яцеку решту, а сама відійшла на узбіччя і підставила складені «човником» долоні під гілку смереки, з якої вітер струшував краплі дощу. Вода відгонила залізом. Ніна на мить замислилася, що сказала б мати про таку поведінку, — імовірно, не була б у захваті, бо це ж не є ані елегантним, ані здоровим. Утім, Ніна не мала наміру через це нервувати. Для добрих манер час настане пізніше, коли повернеться додому, а ВОНИ припинять за нею ганятися.
— Чому ти вперлася, що вартуватимеш першою, а Хуберт — після тебе? — запитав Яцек, коли Ніна повернулася до машини.
Дівчина знизала плечима.
— Бо він напевне не став би мене будити, а мучився б усі чотири години. Вирішив би, що це такий лицарський вчинок, аби я могла виспатися, — або ще щось.
— О! — Яцек закліпав очима і додав поспішно: — Я теж можу бути лицарем.
— Та досить тобі, навіщо, це ж звичайна дурня. Хлопцям потрібно спати так само, як і дівчатам.
Яцек не здавався переконаним, але не мав наміру сперечатися.
Ніна обхопила себе руками. Подихи вітру лізли під тоненьке пальто й виганяли з тіла рештки тепла. Вона затремтіла. Треба було зігрітися в машині, але дівчина й далі стовбичила на болотистій дорозі, вслухаючись у звуки крапель, що сипалися з гілок, та у скрипіння суччя, яке розхитував вітер. А поза цим панувала тиша, навіть у кущах нічого не шелестіло, як зазвичай буває у лісі. Яцек мав рацію, такої ночі звук мотора вони почують із великої відстані.
— А що з туманом? — запитала вона.
— З яким туманом? — на противагу Хубертові Яцек не був хорошим актором і не міг приховати, що нервує.
— Ти говорив, що туман небезпечний. Чому ти так вирішив?
— Але ж ти мене підтримала й також сказала, що ми не повинні звідси йти.
— Так, але я мала на увазі те, що ми загубимо дорогу, а ти… ну, це так прозвучало, наче в тумані щось може таїтися.
— Не знаю, про що ти говориш, — пробурмотів Яцек, уперто відвертаючись.
«Але ж знаєш», — подумала дівчина. Вона згадала про відчинений гараж і про браму практично без варти — і знову занепокоїлася. Не хотіла погано думати про Яцека, бо він був її товаришем, вони стільки пройшли разом. Але не могла стриматися.
— Чи ти… — почала й нерішуче замовкла.
— Що там ще? — гарикнув він. — Не можеш хоча б на хвилинку припинити балакати?
— Я хотіла тільки запитати…
— Тихо.
Спершу вона подумала, що Яцек стишує її, бо хоче уникнути розмови, але ні — у лісі щось відбувалося. Ніна завмерла, стримавши подих. Звіддаля долинув здавлений плач.
— Ти також це чуєш? — прошепотів хлопець.
— Так. Там хтось є, якась дитина.
— Ми мусимо їй допомогти. Ходімо. Тільки обережно. І пам’ятай, як з’явиться туман, ми одразу повертаємося у машину.
— Так що з туманом? Може, скажеш нарешті?
— Потім.
Освітлюючи собі шлях, вони зайшли поміж дерева. Ніна раз у раз чіплялася за коріння, що стирчало із землі, Яцек не мав цих проблем, але і йому було трохи ніяково: чула поряд його переривчасте нервове дихання. У світлі ліхтарика все мало нереальний сіро-жовтий колір, стовбури дерев сріблясто поблискували, відкидали розчепірені довгі й чорні тіні, наче друзі йшли крізь ліс духів.
— Гей! — крикнув Яцек у темряву. — Де ти?
Плач урвався, наче обрізаний ножем, немов невідома дитина перелякалася голосу Яцека й замовкла. Чекали ще трохи, стримуючи дихання, але нічого більше не почули.
— Ми хочемо тобі допомогти! — крикнув хлопець про всяк випадок.
Нічого. Ліс навколо мовчав — стікав дощем і скрипів під холодним вітром.
— Може, це був якийсь нічний птах, — із сумнівом промовила Ніна. — Вони інколи видають дуже людські звуки.
— Може, — муркнув Яцек. — Повертаймося.
У його голосі чулося полегшення — таке саме, яке відчувала дівчина. Вона геть не хотіла заходити поміж дерева. Здавалося, біля машини було досить безпечно, хоча це теж оманливе враження.
Раптом хлопець схопив її за руку.
— Тихо! — у його шепоті відчувалася паніка.