— Якщо хочеш, можеш вести сама, — пирхнула Ніна. — Прошу.
— Не треба одразу їжачитися, я просто запитую.
— Я геть не їжачуся.
— Та ні, їжачишся, — докинув Яцек, який ішов поряд. Хуберт тепер опинився далеко попереду, досі скорчений, із руками в кишенях і підборіддям, втиснутим у комір осіннього пальто.
— Ну добре, я злюся, бо від самого початку це була дурнувата ідея, а до того ж…
— Гей, ідіть-но сюди! — крикнув Хуберт.
Трійця пришвидшила кроки. Світловолосий хлопець зійшов із нерівної стежини й стояв під деревом, щось розглядаючи. Яцек опинився поблизу нього першим, другою була Тамара — хлопець різко втягнув повітря, а дівчина буркнула приблизно: «А най мені…»
— Що там? — нетерпляче допитувалася Ніна, проштовхуючись уперед.
Раніше, ніж хтось відповів, вона побачила під деревом скелет. Він сидів, спершись на стовбур, із черепом, схиленим на плече, а біля ніг валявся заіржавілий автомат. На черепі залишилася купка волосся, посірілі кістки прикривали рештки мундиру.
— Німець, — сказав, нахиляючись, Яцек. — Цікаво, хто його вбив…
— Напевне, партизани, — озвалася Тамара.
— Напевне, — голос за їхніми спинами прозвучав, наче постріл, — хоча дехто говорить, що це були привиди.
Вони різко обернулися, готові чкурнути геть. З-за кущів вийшов молодий чоловік. На вигляд мав років двадцять чи двадцять п’ять, був одягнений у заляпаний плащ і залатаний светр. Абсолютно звичайний і, здається, не один із НИХ.
— Це ж Тотенвальд, ви, дітлахи, про це не знали? А взагалі, що ви тут, у біса, робите?
— Як добре, що хтось нас нарешті знайшов! — Хуберт відреагував блискавично. — Ми приїхали вчора на шкільну екскурсію і загубилися, наш автобус давно вже поїхав, а ми не знаємо, де опинилися…
— Усю ніч ходимо лісом, — додала Тамара.
— Майже всю, бо трохи поспали в якомусь напівзаваленому курені, — Ніна усвідомила, що як на цілонічну біганину лісом вони виглядають надто добре.
— Ми голодні й замерзли, — Яцек вставив і свої три гроші. — І ноги в нас болять.
— Ви нам покажете, як вийти з лісу? — Хуберт жалісно шморгнув носом.
— Ага, підкину вас до найближчого села. Якщо ви загубилися вчора, то, напевне, міліція вас уже шукає. Ходіть за мною.
— Міліція? — прошепотів Яцек, коли вони пішли за чоловіком.
— Тихо, — буркнула Тамара. — Втечемо, щойно він допровадить нас до якоїсь цивілізації. Не нервуй.
Хоч як дивно, незнайомець довів їх до цілком солідної, як на лісові умови, дороги, на якій стояв заляпаний «москвич».
— Сідайте, — сказав. — Буде трохи затісно, але якось розмістимося. Тут неподалік село Яворники, відвезу вас туди.
— То ми йшли у правильному напрямку? — запитала Ніна, сідаючи поряд із Тамарою і Хубертом.
Яцек зайняв місце спереду.
— Ага, тільки шкода, що не по дорозі.
«Бачите?» — послала вона друзям тріумфальний погляд, а потім зосередилася на водієві, який саме повертав ключ запалення.
— Можете звати мене на ім’я, я Адам, — сказав чоловік. — Вам пощастило, що я саме крутився в лісі. Взагалі-то я вчуся в Ольштині, сюди приїхав на похорон бабці.
— Співчуваємо за бабцю, — Ніна завагалася, а тоді, згадавши Агнешчині поради, ризикнула: — Сартр мав рацію, в житті немає сенсу…
— Га? — закліпав Адам. — Сартр — це якийсь твій приятель?
— Ні. Це такий французький філософ.
— Ах, філософ. Я вивчаю лісництво, — похвалився юнак.
— То розкажи мені про цей ліс, — запропонувала Ніна. — Прошу.
— Ми всі просимо, — підтримав її Хуберт.
Юнак набрав у груди повітря.
— Отже, це найстаріший нерубаний ліс на теренах Польщі. Тут живе понад…
Ніна застережливо глянула на Хуберта, який драматично охнув.
— Це вже говорила нам вчителька під час екскурсії…
— Ми б послухали про привидів, які вбили німців, — швидко додала Ніна.
— Привиди — це вигадки, — Адам стенув плечима. — Уся ця балаканина почалася, коли років десять тому в пущі зник загін гітлерівців. Відтоді німці називали цю місцину Тотенвальд, що означає «ліс померлих». Дехто з наших перейняв цю назву.
— І ніхто з того загону не повернувся? — запитала Тамара.
— Ніхто. Лише коли скінчилася війна, знайшли кілька скелетів: один ви бачили. Кістки інших теж, напевне, десь валяються. Але в цьому немає жодної таємниці; імовірно, партизани заманили німців у засідку, а ті кинулися тікати. Хто не загинув від куль, помер від холоду, бо це було в листопаді. Ліс величезний, у ньому могли зникнути й три такі загони. Привидів для цього не потрібно.