— А село? — поцікавилася Тамара.
— Яке село?
— Під час екскурсії ми зупинялися в господі, не пам’ятаю назву, — гладенько брехав Хуберт. — І там старий чоловік говорив нам, що десь у лісі є покинуте село.
— А, ви про Старі Кути… — Адам скривився. — Це було ще давніше, перед війною. Років двадцять тому. Бабця мені розповідала, що тамтешні мешканці з якоїсь причини повісили невинну дитину й тому на них наклали прокляття. Церква тріснула навпіл, з-під землі вилізли привиди, а всі люди за одну ніч зникли.
— Привиди, що вийшли з-під землі, — це ті самі, що повбивали німців? — перепитала Тамара, але водія це не на жарт розізлило.
— Це дурня, дурнуваті бабські забобони. У нас вік науки й прогресу. Ви справді хочете слухати таку дурню? Ви — майбутнє народу, повинні мати більше розуму.
«Майбутнє народу» після цих слів замовкло. Ніна дивилася на дерева, що тікали назад, і думала про те, що дізналася від Адама.
Двадцять років тому, у листопаді, повішено хлопця, костьол тріскається, а мешканці села раптом зникають.
Десять років тому, також пізно восени, у лісі зникає загін німців.
«Я не вірю в збіги, — думала вона. — Принаймні в такі збіги».
Раптом відчула, як Хуберт, який постійно озирався, різко підстрибнув на сидінні.
— Їдуть по нас!
Ніна обернулася: дорогою сунула вантажівка, безумовно військова, безумовно вона належала ЇМ.
— Будь ласка, їдьте швидше! — крикнув Яцек, який також побачив машину й забув, що має звертатися до водія на «ти». — Швидше!
— Газ до упору! — підтримала Тамара, а смертельно бліда Ніна стиснула руки на краю сидіння. Вони були так близько, у них мало вийти!
Та Адам геть не збирався їхати швидше. Насупився і глянув на Яцека.
— Не розумію. Може, це люди, які вас розшукують? Тоді треба зупинитися…
Вантажівка засигналила, а хлопець у паніці крикнув:
— Швидше! Їдьте, най вам Боже!
Адам стиснув губи та сповільнив, а потім і зупинив «москвича».
— Це представники влади, — сказав він суворо. — Коли ви щось наробили, доведеться все пояснити.
І пішов до вантажівки, яка теж сповільнилася.
І забув вийняти ключі.
Яцек блискавично порозумівся поглядом із трійцею на задньому сидінні, пересів у крісло водія і запустив двигун. Ніна у дзеркальце заднього огляду побачила, як Адам розвертається, вибалушивши очі, — вираз його обличчя за інших обставин і справді міг здатися кумедним, — а потім біжить до вантажівки.
— Швидше! — підганяла Яцека, який нахилявся вперед, стискаючи кермо.
Хуберт ворушив губами, наче молився, і навіть Тамара зблідла. «Москвич», підстрибуючи, гнав по вибоїнах, мотор хрипів, грязюка летіла з-під коліс. Але він не міг дорівнятися до військової вантажівки. Ніна це розуміла. Вона глянула на Хуберта й побачила в його очах, що він також це розуміє.
— Швидше! — кричала Тамара. — Шви… Прокляття, гальмуй!
Попереду був поворот.
Яцек натиснув на гальма, але надто пізно, дерево на узбіччі раптом кинулося їм назустріч і заполонило все переднє скло, колеса мить крутилися в повітрі, коли машина вилетіла з дороги. Ніна ще встигла подумати: «Боже!», — і різко полетіла вперед, вуха наповнив звук битого скла і скреготіння гнутого металу. Здавалося, що сила удару вмить перетворила її нутрощі на спресовану кашу, а світ став дибки.
«Я не можу дихати», — подумала вона в паніці, зі щокою, притиснутою до холодного скла, яке дивом залишилося цілим. Із вантажівки вистрибували люди в мундирах, тягнучи на ременях собак. Мабуть, вона на мить знепритомніла, а коли отямилася, побачила, що на дорозі стоїть Тамара в подертому закривавленому пальті й з рукою, вигнутою під неприродним кутом. Дівчина мала такий вигляд, наче не розуміла, чи бігти, чи, може, битися із солдатами.
— Тікай, — безголосо прошепотіла Ніна. — Не будь ідіоткою.
Інстинкт самозбереження, схоже, підказав Тамарі правильний вибір, бо вона розвернулася і, шкутильгаючи, пройшла кілька кроків. Але не мала й шансу, зрозуміло, що не мала. Була надто повільною, а солдати спустили з прив’язі собак, які помчали до Тамари, наче бурі кулі.
Ніна прикрила очі.
«Я хочу померти», — подумала вона, і цього разу серйозно.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
в якому Ніна запитує про поручника Лиса,
а потім оглядає трупи
— Ніно, ти жива? Прокидайся!
Хвиля тиші, а потім знову:
— Гей, Ніно?
Голос долітав до неї приглушено, здавався абсолютно неживим, як щось, почуте уві сні. Дівчині ввижалося, ніби вона погойдується на водах темного теплого озера, в яких вона почувалася пречудово — треба було тільки лежати, залишатися непорушною, наче колода, бо поряд таївся біль, готовий накинутися, щойно вона ворухнеться. Дівчина звідкись знала про це, хоча й не намагалася рухатися. «Я можу залишитися так назавжди», — подумала вона ліниво, колисаючись на межі сну.