Тамара відкашлялася.
— Я оце почитала твою книжку, сподіваюся, що ти не маєш нічого проти, — дівчина махнула в подруги перед очима детективом. — Усередині був лист…
— Лист? — Ніна відчула, як умить нап’ялися всі м’язи.
— Ага, лист. Я його прочитала. Якось це само вийшло, вибач. Але я не думала, що ти хочеш щось від мене приховати.
— І де він?
— Тут, — Тамара потягнулася до книжки, взяла складений папірець.
Ніна розгорнула й прочитала:
Яцек і Тамара в безпеці, не треба щодо них хвилюватися. Хуберт сам упорається. Але ти повинна мені довіряти. Якщо зважишся, запам’ятай: у замку з піску мешкає стара червона жаба, носить капелюх із пером і любить грати на гітарі. А якщо вам спаде на думку ще раз вибратися в село, то огорожу із заходу досі не відремонтовано.
P. S. Стережіться туману. Коли він з’являється, знайдіть укриття і сидіть тихо, тоді ні з ким нічого не станеться.
— Там було ще оце, — Тамара віддала фото. — Це написав Лис, правильно?
— Так, — лист не було підписано, але Ніна не мала сумнівів, хто є автором. — Здається, це він допоміг нам утекти.
— Допоміг? — насупилася Тамара. — Не розумію.
— Прослідкував, аби ми змогли дістатися до машини, і наказав вартовому біля воріт не ставити запитань. А також застеріг Яцека, що туман небезпечний.
— Він хотів нам допомогти?
Ніна стенула плечима.
— Я так не думаю. Якби це було так, він одразу сказав би нам, як із цього лісу виїхати. — Вона похитала головою. — Ні, здається, він дав нам утекти саме тому, що наперед знав, що ми не виїдемо з лісу. Може, це був… якийсь тест чи щось подібне.
— Тест на що?
— А я знаю? На сміливість? Винахідливість?
— Може, чувак просто на нашому боці?
— Авжеж, може, він миленький, переводить стареньких через дорогу й дуже любить малих пухнастих кроликів, — буркнула Ніна.
Тамара зітхнула.
— Добре, але це може означати, що Яцек від самого початку на нас доносив. Думаєш, це він розколовся на допитах і всіх видав?
Ніна неохоче погодилася:
— Мені так здається.
— От свиня, — буркнула Тамара. — Я такого від нього не очікувала.
— Коли він прокинеться, може, усе якось пояснить. Зрештою, до лісу він, здається, хотів поїхати не менше від нас.
Тамара пирхнула, але не сказала більше нічого, тільки за мить запитала:
— І що тепер? Ти маєш намір довіритися Лисові?
Ніна замислилася. Вона відчайдушно потребувала допомоги когось дорослого. У Маркотах була пані Стефанія, а тут, здавалося, усі вороги. Тому вона дуже хотіла повірити, що Лисові можна хоча б трохи довіряти. Адже він підсунув їй правильні відповіді для тесту (якщо це насправді були правильні відповіді) і попередив Яцека, щоби той остерігався туману. Навіть якщо оберігав їх через якусь егоїстичну мету — Ніна не була настільки наївною, аби повірити в його альтруїзм, — вони все одно цим скористалися.
Проте, довіряючи цій людині, вони могли потрапити в іще більшу халепу.
— Не знаю, — сказала дівчина нарешті. — Я повинна про це подумати. Слухай, ані тобі, ані Яцекові ніхто ж не показував жодних картинок, правильно?
— Ні. Уже кілька днів нас навіть не викликали на допити.
— Це збігається з тим, що пише Лис. Може, ВОНИ зорієнтувалися, що ви не маєте сили, дали вам спокій і тепер концентруються лише на мені й Хубертові.
— Із чим він мав упоратися?
— Може, тому, що контролює свою магію, а я — ні?
Тамара зітхнула, зручніше сідаючи на ліжку.
— Добре, то зараз скажи мені, у чому річ із тим туманом.
Удень, несучи на таці дві тарілки томатного супу, з’явилася пухкенька санітарка із симпатично задертим носиком і сміхотливими блакитними очима.
— Можеш називати мене Ласкою, — сказала, ставлячи тарілку на столик біля ліжка Ніни. — Ти добре почуваєшся? Голова не болить?
— Трохи.
— Нудота?
— Ні.
— Нормально, тоді можеш з’їсти обід. Потім я тебе огляну і подивлюся, чи немає температури.
Ніна підозріло глянула на суп і з хвилинку помішувала його ложкою, набираючи й знову виливаючи в тарілку. Нарешті скуштувала — суп був смачний, а шлунок, стиснутий від переляку, розслаблявся з кожним новим ковтком. Було приємно з’їсти нарешті щось із тарілки, а не з військового казанка. Наче вдома. Ніна відчула сльози на очах.
— Що з нами буде? — запитала тихо, коли суп уже зник із тарілки.
— Не знаю, дитинко, — Ласка зітхнула. — Це не від мене залежить. Поки що відпочивайте й набирайтеся сил.