Тамара сунула руку в кишеню, що тихо брязнула, і за кілька нервових хвилин двері з тихим скрипом відчинилися. Ніна завагалася.
— Ти досі хочеш це зробити?
— Піти до моргу опівночі? Ага. Ну, знаєш, мені зараз просто необхідний адреналін.
— Якщо нас упіймають, отримаєш його аж по вуха, — пробурмотіла Ніна. — Крім того, — додала розсудливо, — може, ми відчинили комірчину для картоплі чи щось подібне.
Якусь мить дівчина дійсно сподівалася, що за дверима вони знайдуть комору, пральню чи щось інше, але звичайне. Однак шанс на це був невеличкий, бо ключі від господарчих приміщень не висіли б у кімнатці санітарки. Це мав бути морг — і це виявився морг, хоча така назва не зовсім пасувала до цього місця: дівчата увійшли до підвалу з низькою стелею, доволі вузького; єдине, що нагадувало про зберігання трупів, — це лютий вологий холод. Ніна різко затремтіла. Світло ліхтарика вихопило з темряви металевий стіл, а на ньому — тіло, лише одне, прикрите білим простирадлом.
Вона нервово сковтнула слину. «Не хочу», — подумала у відчаї, але було вже пізно відступати.
— На раз-два-три? — запитала.
Тамара кивнула.
Вони порахували й підняли простирадло на «три», одночасно. Ніна глянула на Касине обличчя, бліде, наче гіпсова маска, із посинілими губами. Дівчина здавалася на диво спокійною. «Може, тому — сказала собі Ніна, — що перед смертю в неї вкачали чимало знеболювального». Але її шия… На шкірі був великий, на кільканадцять сантиметрів, шов — Каська здавалася ганчірковою лялькою, якій потрібно знову пришити одірвану голову. Рівний прямий розріз, глибока рана. Ніна уявила кількість крові, яка витекла з дівчини, і їй стало погано, світ раптом почав відпливати, ноги підігнулися.
— Ніно? — голос подруги долинав здаля, наче хтось кричав у глибокому лісі. — Що з тобою? Ні-і-іно-о-о? От зараза…
Наступне, що вона пам’ятала, був холод стіни за спиною і Тамара, яка давала їй інструкції.
— Сунь голову поміж колін. Нижче. Прокляття, ти тут все заллєш… Чекай, у мене є хусточка. Притримай.
— Що сталося? — слабким голосом запитала Ніна.
— Ти зомліла й гепнулась головою об стіл, лоб у тебе геть розбитий. Треба сказати Ласці.
— Не можемо.
— Давай без дурні. Зможеш підвестися?
— Не знаю…
Зуміла, хоча ноги досі були м’якими, наче з тіста. Підтримуючи її, Тамара вийшла в коридор. Посадила Ніну під стіною, зачинила двері, а потім поволокла приятельку сходами на другий поверх, до палати.
— Зробімо так, — сказала Ніна, коли вже сиділа на ліжку, притискаючи просякнуту кров’ю хусточку до лоба. У голові досі паморочилося, але дівчина вже могла більш-менш тверезо мислити. — Скажемо Ласці, що я встала, бо хотіла чогось напитися, перечепилася в темряві через валізку, що стирчала з-під ліжка, й ударилася головою в нічний столик, добре? Треба лише зняти взуття і светри. І віднести ключі, і сховати ліхтарик…
— Ага. Дай мені хвилинку. Не ворушися, бо скрізь капає кров!
Коли Тамара вийшла, Ніна нахилилася ще й вимазала кров’ю край столика. Чи залишилися сліди в підвалі? А на сходах? Їй здалося, що ні, більшість крові всоталася в нічну сорочку. А навіть якщо й ні, то що ж, тепер уже нічого не можна було зробити.
Ласка дала Ніні знеболювальне, а потім зашила лоба. «Напевне, залишиться шрам, — похмуро думала дівчина, коли санітарка знову вклала її у перестелене ліжко. — Яка ж має бути невдача, щоби вийти цілою з автомобільної аварії й одразу після цього розвалити собі голову об краєчок столу? І що з мене за детектив, який зомліває, побачивши труп? Із Шерлоком Голмсом таке точно ніколи не траплялося».
Вона подумала про Лідку, яка через неї в Маркотах отримала дуже схожий шрам. Була в цьому свого роду справедливість.
— Ти спиш? — запитала із сусіднього ліжка Тамара.
— Ні.
— Ти щось дізналася у тому підвалі?
— Так.
— І що?
— Кася померла не тому, що на неї напали собаки. Ти мала рацію: вони видресирувані так, щоб валити жертву й пильнувати, але не заподіювати їй шкоду. Та рана… ти сама бачила, там не було слідів зубів, тільки рівний розріз, наче хтось скористався ножем. Або довгими гострими щипцями.
— Як у тих потвор у лісі? У тих, що з’являються разом із туманом?
— Еге.
— І що тепер?
— Засвіти ліхтарик, — сказала Ніна, сідаючи на ліжку. — Обережно. І ходи сюди.
Дівчина вийняла з-під подушки фотографію, яку отримала разом із запискою від Лиса, і пильно до неї придивилася.