У його запалі було щось, що їй не сподобалося.
— У тебе ж начебто струс мозку.
— Та де там, — посміхнувся він, і цього разу здавався більше схожим на себе. — Я удавав, бо боявся, що, як буду здоровий, мене заберуть на допит, чи до костьолу, чи куди там вони хотіли мене взяти.
— Справді? Ти здаєшся… — Ніна завагалася. Хотіла сказати «переляканим», але ж вони всі боялися, тож, очевидно, у цьому не було нічого дивного.
— Справді.
— А Яцек? — запитала Тамара, глянувши в бік хлопця, який лежав на сусідньому ліжку: важко дихав, голова була замотана бинтами.
— Без змін, — похмуро відповів Хуберт. — Але Ведмідь каже, що він має отямитися сьогодні або завтра, і тоді стане зрозуміло.
— Стане зрозуміло що?
— Ну, наскільки серйозні пошкодження.
Вони певний час мовчали, уникаючи дивитися одне одному в очі, а передусім — на непритомного приятеля. Першою ожила Тамара.
— Треба вирішити, що далі, — сказала. — Ніна стверджує, що ми повинні знову піти в село… як там воно зветься? Криві Кути?
— Старі Кути, — згадала Ніна. — Але ми не можемо туди піти з Хубертом. Якщо він припинить удавати хворого, із ним зроблять те, що й з усіма сиротами, а ми досі не знаємо…
— Мені все одно, — заявив хлопець із похмурою рішучістю. — Я йду з вами.
— Ти впевнений? — у голосі Ніни чулося вагання, але Тамара лише стенула плечима.
— Та досить. Якщо вже каже, що хоче йти, то нехай іде.
Ніна поклала на коліна зошит із біології (вирішила, що найкраще пожертвувати ним) і взяла олівець.
— Давайте подумаємо, що ми маємо зробити. По-перше, треба вибратися в село й розгадати загадку хати вугляра. По-друге, довідатися, що означає червона картка і як її отримують. По-третє, знайти те, що блокує наші магічні здібності, і якось їх розблокувати. І, по-четверте, вийти звідси так, аби всі ми були в безпеці — як і наші родини.
Вона закінчила писати й, відкопиливши губу, оглянула список. Усі пункти здавалися фантастичними — з тим самим успіхом вона могла б написати «полетіти на Місяць» або «оживити Карла Маркса».
— Вважаєш, що Лис допоможе нам втекти? — запитав Хуберт невпевнено.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Бо я не впевнена, що він не має наміру нам допомагати з доброї волі. Але… мабуть, він хоче обмінятися послугами.
— І якщо ти доведеш невинуватість його брата, він зробить так, що нас відпустять?
Ніна роздумувала, чи Лис насправді настільки сентиментальний, що за реабілітацію братового імені зрадить своїх товаришів. Що знала про цю людину! Але вона чогось не сподівалася, що все настільки просто.
Дещо невпевнено вона сказала про це іншим.
— Тоді допиши: «Довідатися, чого насправді хоче від нас Лис», — Хуберт кивнув на зошит.
Ніна послинила олівець.
— А ми не могли би просто його запитати? — запропонувала Тамара. — Чому ви так на мене дивитеся? Маю щось на носі? Деякі люди відповідають на запитання, якщо їх поставити.
— Але не ця людина, — заявила Ніна рішуче. — Він, ну, знаєте, підступний і хитрий, наче справжній лис. А якби хотів зі мною поговорити, то сам би мене знайшов.
— Що тобі заважає спробувати? — Хуберт підтримав Тамару. — Якось ти вже з ним розмовляла й нічого страшного не трапилося. Найбільше, що скаже тобі, — йти геть, або збреше, що це не він передав ті фото. У будь-якому разі ти маєш шанс про щось довідатися.
— Тільки тобі треба перехопити його десь на самоті, бо інакше він нічого не скаже, — додала Тамара. — І не треба такого переляканого обличчя, адже він тебе не вкусить.
«Легко вам казати», — думала Ніна похмуро, коли через десять хвилин пленталася нога за ногою коридором до кімнати, в якій востаннє зустріла Лиса і яку подумки називала «відпочинковою». Трохи сподівалася, що не знайде його там. Правду кажучи, навіть подумувала кілька хвилин почекати в коридорі, а потім повернутися до шпиталю і збрехати, що не змогла ніде знайти поручника. Вмовляла себе, що це була б навіть не брехня, бо ці дії від початку не мали сенсу. Збрехавши, вона просто звільнила б Тамару й Хуберта від недоречних сподівань, нічого більше.
Але насправді Ніна просто боялася. Лис досі не зробив їй нічого поганого і, якщо не рахувати Ласку, був, здається, найдобрішою до дівчини особою. Але якась із його рис будила якщо не страх, то тривогу.
Вона дісталася «кімнати відпочинку», обережно зазирнула у відчинені двері й побачила чотирьох молодих солдатів, які грали в карти, час від часу відпиваючи із фляжки, що стояла на столі. Дівчина полегшено зітхнула й відступила. Уже збиралася повертатися, коли її увагу привернули відчинені двері навпроти, які ніби запрошували ввійти. Ніна спробувала згадати, чи були вони замкнені, коли вона приходила сюди востаннє, шукаючи Сову. Так, майже точно були, хоча невідомо, чи на ключ, — це вона, зрозуміло, не перевіряла.