— Франек. Ян — це було його друге ім’я. Це я до того, що для Франека нагорода не мала значення: важливим було лише те, що він міг користуватися своїм талантом. Інакше був би дуже нещасливим.
«От і маєш», — подумала дівчина похмуро. Саме таких хитрих банальностей вона від Лиса й очікувала. Чи це означало, що вона має зайнятися таємницею хати вугляра з чистої цікавості? Ні на що не розраховуючи натомість?
Тамара вже стояла біля дверей, киваючи подрузі, тож Ніна ґречно попрощалася і вийшла.
— Я отримала направлення до групи «A», — сказала Тамара.
— Чудово, тоді довідайся, яка дитина має в коді номер вісімдесят п’ять.
— Не радій так, — захихотіла Тамара. — Ти працюєш разом зі мною.
— Інакше кажучи, ми й далі не знаємо, чи можна довіряти Лису, — сказав Хуберт, коли дівчата розповіли йому, що сталося.
— Не можна, — Ніна була рішучою. Чоловік, якому все одно, що він читає, повинен мати жахливий характер.
— А з тобою що? — запитала Хуберта Тамара. — Ти ж начебто залишаєшся в лікарні? Це добре? Отже, поки…
— Ведмідь сказав, що близько опівночі по мене все одно прийдуть, тож немає сенсу переводити. Як повернуся, зробить іще одне обстеження, і залежно від результату я або ще тут посиджу, або приєднаюся до вас.
— Ох… — Ніна не змогла сказати нічого іншого.
— Та нормально, — Хуберт відгорнув волосся з лоба. — Не хвилюйтеся, я впораюся.
Ласка зазирнула в палату.
— Дівчата, збирайтеся, — сказала. — Щоб вас тут не було, нумо, нумо!
Тамара сердечно обійняла Хуберта. Ніна з легким ваганням і куди незграбніше зробила те саме. Вони підхопили валізки й рушили до великої зали.
— Як думаєш, із Хубертом нічого не станеться? — запитала Тамара, коли вони знайшли два вільні ліжка, що стояли поряд. — Коли лікар сказав, що знову його огляне, то, значить, він повернеться з того костьолу живий-здоровий?
Ніна кивнула, хоча в неї з’явилася нехороша думка: може, Ведмідь сказав так лише для того, щоби хлопець не пручався, коли його забиратимуть… Вона якомога швидше викинула цю думку з голови, запхала валізку під ліжко й глянула на Тамару.
— Ми маємо щось дізнатися про шістку, — сказала подрузі.
— Це про ту, що не зуміла?
— Так. Тільки обережно, аби ВОНИ не довідалися, що ми про щось розпитуємо. Після нашої втечі за нами точно стежитимуть.
— Добре, намагатимуся бути обережною.
Наближався час вечері, більшість в’язнів уже сиділи на своїх ліжках, із нетерпінням чекаючи на возик із їжею. Дівчата розділилися, Ніна рушила праворуч, а Тамара — ліворуч.
Ніна одразу переконалася, що будь-яка обережність зайва, — усе одно ніхто не хотів із нею говорити. Усюди було однаково: спочатку в’язні, побачивши її, замовкали, а потім демонстративно відверталися і далі теревенили із сусідами, дивилися у стелю, порпалися у валізках чи робили будь-що, аби тільки ігнорувати Ніну. Наче вона стала невидимкою.
Заговорила з нею тільки Лена, дівчина Обраного.
— Дивуєшся, що ніхто тобі не радий? Коли ви втекли, нам дали додаткові години роботи, та ще й без сніданку. У «D» двоє зомліли, а у «B» дівчина впала в істерику й плакала так довго, що їй довелося колоти заспокійливе.
— Я не знала, — прошепотіла Ніна.
— Авжеж, не знала, — пирхнула симпатична шатенка. — Але наступного разу, прошу, трохи подумай, добре? Я знаю, що ви це не спеціально зробили, — її голос полагіднішав. — Але більшість тут хоче тільки дотягнути до того, як нас відправлять назад, от і все. Тут і так важко, тож нам не потрібні ті, хто все погіршує.
— Не боїшся, що отримаєш червону картку? А твій хлопець? Він…
— Він не є кимось особливим, я знаю його з перших класів, і якби він був героєм чи як ти там це називаєш, то, запевняю тебе, я б цього не пропустила.
Ніна уважно глянула на неї. Лена брехала? Або просто неспостережлива? Чи дійсно можна не помітити, що Обраний — він… ну, якийсь особливий?
Звичайно, існувала ще й третя можливість: що Ніна просто помилилася, але на це вона не хотіла зважати.
Вона повернулася до свого ліжка й застала на сусідньому сумну Тамару.
— І що? — запитала, хоча не мала великої надії. Обличчя подруги сказало їй про все.
— Шістка — це, ймовірніше, 6KR, дівчина з Кракова, яка вже поїхала додому. І це все, що я змогла довідатися. Ніхто не хоче нічого говорити, наче всі раптом оглухли й перестали чути, що саме я до них кажу.