— Ти й так отримала більше інформації, ніж я.
«Може, це й добре, що Хуберта забрали: принаймні, стане зрозуміло, що там із сиротами», — промайнула думка, яку одразу витіснили докори сумління. Дівчина думала про це після вечері й душу, коли лежала в темній залі, прислухаючись до знайомого потріскування вогню і звуку кроків вартового. «Я не така, для мене важливіші люди, а не необхідність про щось довідатися».
Проте якийсь тонкий паскудний голосок підказував: коли вона й справді стане детективом, то все дуже швидко зміниться.
Цієї ночі Ніна спала надто далеко від свого старого ліжка, аби почути таємничий стукіт, але це не мало значення — загадку вона вже розв’язала. «Хоча б одну», — подумала дівчина ще до того, як заплющила очі. Їй знову наснилося, що вона прямує темним коридором до сліпучо-білих дверей. «Не заважати, йде операція», — шкірилися чорні літери на тлі червоної картки.
Потім були залите сонцем село, сухе листя, що вкривало землю товстим шелестким килимом, і вітер, який пахнув зимою. Ніна сиділа на призьбі, чекаючи на крик за спиною, а потім на тихий скрип відчинених дверей. Чекала й знала, що цього разу вона також не матиме сміливості, аби озирнутися і побачити, хто вийде з хати.
Зі сну її вирвав звук горна, про який вона встигла забути під час перебування у шпиталі. Зі стогоном устала й сунула руку під ліжко по валізу. Поряд незграбно одягалася Тамара.
— Тобі допомогти? — запропонувала Ніна.
— Упораюся, — вперлася Тамара, але невдовзі їй довелося змінити рішення.
— У тебе й так непогано виходить, — похвалила Ніна, застібаючи подрузі кофту. — Я б нізащо не зуміла зробити все це лівою рукою.
— Бо я шульга, просто в школі мені постійно кажуть писати правою, тож я і звикла.
Разом зі ще однією дівчиною, Ольгою, їх відіслали на другий поверх, де містилися «ясла». Це були три кімнати з невеличкою кухнею: в одній була спальня, ще дві використовувалися для ігор. Ніна озирнулася, відзначивши полиці з книжками, складені в стоси під стінами настільні ігри, кольорові кубики, будиночок для ляльок, іграшкову залізницю, ведмедиків та інші іграшки. Група підопічних складалася із сімох дітей віком від шести до одинадцяти років — найстарша дівчинка була ненабагато молодшою від своїх няньок і, на думку Ніни, спокійно могла б працювати замість грати в ляльки. Цікаво, за яким принципом ВОНИ ділили в’язнів? Просто за роком народження, як у школі, чи якось інакше?
Головною тут була Ворона, присадкувата брюнетка з тінню вусиків над верхньою губою, майже — але тільки майже — так само мила, як Ласка. Зрештою, тут усе було більш-менш миле: розмальовані у веселі кольори стіни, м’який килим на підлозі, тепло від пічок і той факт, що на сніданок давали тістечка. Але попри все це діти здавалися вередливими, будь-що їх дратувало. При розподілі іграшок почалася сварка, а одна з наймолодших дівчаток навіть образилася і зачинилася у ванній. «Вони сумують за домом», — подумала Ніна. Спершу, стримуючи невдоволення, намагалася побавитися з малечею, але швидко зрозуміла, що вона тут не потрібна, — двоє інших дівчат чудово впораються. З легким відчуттям провини знайшла для себе книжку й залізла в куток. Читала «П’ятеро дітей і Щось», час від часу підводячи голову, щоби перевірити, чи Тамара й Ольга не потребують допомоги. Вона й далі не могла відійти від здивування, наскільки добре подруга домовляється з малятами. Заспокоювала тих, які були надто вередливі, і веселила сумних, а потім організувала для всіх гру у Відкриття.
— Ніна, пограєш із нами? — запитала. — Я дозволю тобі стати Колумбом, хочеш?
— Дякую, але мені не цікаво хапати рабів і красти золото.
Ніна повернулася до читання, з цього моменту ігноруючи крики (імовірно, індіанських воїнів) і різні предмети, що літали в повітрі (томагавки? інша зброя? навіть не намагалася здогадатися). Вона вже дійшла до середини книжки, коли хтось став поряд і засопів їй у вухо. Ніна неохоче підвела погляд.
— Привіт! — це сказала світловолоса дівчинка, яку намагався боронити Маріуш.
— Привіт, — буркнула Ніна, перетворюючись на один великий знак «Іди звідси».
— Я Марися, а ти?
— Ніна.
— Файна книжка?
— Нормальна.
— Про що?
— Про різні речі, — Ніна сподівалася, що, відповідаючи коротко, віджене дитину, але в тої, схоже, був імунітет до таких методів.
— Розповіси?
— Спершу скажи мені, який ти маєш код. Пам’ятаєш його?
— 81KA.
— А хто має 85? — Ніна сподівалася, що серед дітей літери, що означають місто, не мають великого значення і що вистачить просто цифр.
— Оно! — Марися пальцем вказала на восьмилітку, який із запалом розмахував пістолетом, зробленим із конструктора. — 85WR.