WR — це Вроцлав. Номером 85 був Лукаш, з яким вона їхала вантажівкою і який боявся так сильно, що намочив штани, а Ніна навіть не намагалася його заспокоїти чи втішити. Побачивши його, знову відчула докори сумління. Якби вона тоді поговорила із хлопцем, могла б ще раніше дізнатися, чи не сирота він, бува. Але що б це змінило? Усе одно вона не мала можливості його захистити.
Знадвору почулося гудіння мотору, тож вона встала й підійшла до вікна. У дворі зупинилася вантажівка. З неї вийшли двоє солдат, які за мить витягли Хуберта, котрий ледве стояв на ногах. Ніна міцніше притиснула до грудей «П’ятеро дітей і Щось», цю дурнувату дитячу книжку, яку вона мить тому ще вважала дуже непоганою (а не просто «нормальною») і за читанням якої непогано розважалася, поки ВОНИ кривдили її друга. Дівчина обперлася лобом на холодне скло. Хуберт увесь тремтів, очі на блідому обличчі запали, а сам він здавався напівпритомним. А на його пальті… чи це, бува, не сліди порізів? І не кров?
Що ВОНИ з ним зробили?
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
в якому друзі довідуються про таємницю вимерлого села —
принаймні одну з таємниць
— Узагалі-то було не так уже й погано, — радісно заявив Хуберт, коли вдень вони побачили його в загальній залі. — Мене Ведмідь перевірив і сказав, що я можу повертатися до роботи.
— А твій струс мозку? — запитала Тамара.
— Я зізнався, що вдавав його, — сказав хлопець із виразом каяття на обличчі. — А точніше, дозволив, аби мене впіймали на тому, як я суну термометр у кухоль із чаєм, ну а потім я все визнав. Я був справді переконливим, сповненим почуття провини і страшенно засоромленим.
— А костьол? — нетерпляче допитувалася Ніна. — Навіщо тебе туди забирали?
— Ох, нічого такого. Спершу мені довелося стирчати там на самоті в холоді, а потім зі щілини наповз туман і з’явилися привиди. Начебто є така легенда, що вони не торкнуться потрібного сироти…
— Але тебе, схоже, збиралися торкнутися? — запитала Ніна лиховісним тоном.
— Ага. Як думаєте, це означає, що мій батько живий?
— Слухай, дамо поки що батькові спокій. Краще скажи, що там відбувалося.
— Нічого такого, я ж кажу. Вони хотіли на мене напасти, але солдати почали стріляти. Це привидів не вбиває, але на якийсь час затримує — вистачило, аби витягнути мене з костьолу й посадити в машину. І все це тривало десь хвилин десять, а до того було просто нудно.
Тамара вдарила Хуберта кулаком у плече.
— Ми непокоїлися за тебе, ідіоте!
Ніна уважно дивилася на нього.
— Добре, це прозвучало доволі переконливо. А тепер кажи правду.
— Я кажу правду, — обурився хлопець.
Дівчина зітхнула.
— Тоді давай так: спробуй додати до цієї історії трохи більше напруги й відчуття жаху, добре?
Хуберт хвилинку крутився на ліжку, а потім почав розповідати — цього разу низьким похмурим голосом.
— Спочатку тобі кажуть, що чекатимеш привидів, сам-один, бо солдати залишаться біля костьолу. Погрожують зброєю на випадок, якщо намагатимешся утекти, і залишають біля олтаря при світлі місяця, яке тече у вікна й заливає все несамовитим сяйвом. Тож ти сидиш, мерзнеш і молишся, щоби з тієї щілини нічого не вилізло, щоби цієї ночі не було туману. Минають години, місяць заходить, темнішає. А потім… Туман починає куритися над щілиною, спершу легенько, ти навіть думаєш, що це лише омана, але ні, він чимдалі більшає, клубочиться і розповзається костьолом. А в ньому з’являються фігури. Не бачиш їх повністю, але це навіть гірше, бо весь час уявляєш, наскільки вони страшні. І ти чуєш той жахливий звук клешень, які розкриваються й змикаються. Наближаються, а ти знаєш, що ці клешні — це їхні долоні, вони хочуть стиснути їх на твоєму горлі. Вони на відстані простягнутої руки, і тільки тоді, коли здається, що все скінчилося й що ти за кілька секунд стікатимеш кров’ю на холодній підлозі, до костьолу вриваються солдати й стріляють. Ну, як тепер? Краще?
— Краще, — визнала Ніна, замислившись, у яку версію повірити.
Хуберт був природженим артистом; імовірно, будь-яка його розповідь трохи не збігалася з правдою, залежно від того, в якому саме настрої він зараз перебував. Цього разу похмурий драматизм був цілком переконливим, бо ж уранці Хуберт і справді здавався переляканим.
— Тебе поранили? — запитала дівчина.
— Трохи подряпали, — зізнався він. — Нічого серйозного, якщо чесно.
Ніна повірила — якби хлопця було важко поранено, Ведмідь не випустив би його зі шпиталю. Проте це не змінювало того факту, що Хуберт, відважний підліток чотирнадцяти років, набрався страху й мало не загинув.