А ВОНИ хотіли ще забрати до костьолу малого переляканого хлопчика. Може, не сьогодні вночі, може, трохи пізніше, але мали намір це зробити.
«Залишилося кілька днів», — нагадала собі Ніна підслухані слова. До чого, най йому?
— А не говорили тобі випадково, що станеться, якщо вони нарешті знайдуть того сироту? — запитала вона, але Хуберт похитав головою.
— Знаю тільки, що це наче тест. Якщо ти правильний сирота, то привиди на тебе не нападатимуть.
— У якому сенсі «правильний»?
— Гадки не маю.
Ніна зітхнула.
— Добре, поки що облишмо це. У нас немає часу, мусимо ще сьогодні вибратися у село.
Як виявилося, вибратися із загальної зали було не так уже й легко. Ніна весь час відчувала, що за нею стежать. Ніби всі її ігнорували, ніби ніхто на неї не дивився, але коли відверталася, одразу відчувала спиною уважні погляди.
Із Тамарою і Хубертом було так само.
— Ми не зможемо вийти, — буркнув Хуберт. — Тільки-но побачать, що ми зникли, на нас донесуть.
Прокляття. Най йому дідько. Ніна згадала кілька ще гірших прокльонів і промовила їх уголос — адже Тамарі, здавалося, це допомагало. Але вона почувалася тільки гірше.
Пішла в душову, помила руки, а потім подивилася на своє відображення. Шрам на лобі був паскудним, червоним, наче товста гусениця, яка примостилася над бровами. Ніна знала, що це мине, що з часом шрам зблідне й стане непомітнішим — крім того, вона могла б сховати його під волоссям, — але все одно їй хотілося плакати.
Дівчина прикрила очі, стримавши сльози, а коли знову їх відкрила, побачила у дзеркалі обличчя Лени.
— Ви щось крутите, — звинувачувальним тоном сказала красива шатенка.
— Справді? — Ніна хотіла витерти руки, але передумала, бо рушник, який висів біля крану, за кілька останніх днів перетворився на брудну вологу ганчірку.
— Не вдавай ідіотку, я все бачу. Ви знову збираєтеся здиміти?
Ніна вирішила ризикнути. А власне, чи мала інший вихід?
— Ми повинні дістатися покинутого села, яке тут недалеко.
— Ага, щось я про нього чула. І навіщо вам те село?
— Це… досить складно. Лено, прошу, — у голосі Ніни чувся відчай. — Ми мусимо туди піти. Повернемося через кілька годин.
Шатенка уважно дивилася на неї.
— Знаєш, що назовні небезпечно, так?
Ніна кивнула.
— І ви повернетеся до вечері?
— Так.
Лена зітхнула.
— Добре, можете йти. Я відверну увагу Видри.
— А… інші? Ну, знаєш, помітять, що нас немає, і донесуть…
В очах красуні з’явився веселий блиск.
— Тут ніхто нікого не викаже без моєї згоди.
— Ти впевнена?
— Еге ж. Уперед, поки я не передумала.
Лена дотримала слова, принаймні відвернула увагу Видри, бо через чверть години вся трійця проходила під дротяною огорожею, а потім бігла до лісу. Сповільнилися, коли були вже під деревами. Тамара йшла першою, Ніна й Хуберт на кілька кроків позаду.
— Розкажи мені докладно, як це все було, — попросила дівчина. — А найкраще — від самого початку. Тебе забрали в село машиною, так?
— Так. Туди можна доїхати з іншого боку. Крізь ліс і пішки — швидше. Їхали разом із трьома солдатами, знаєш, тими молодими, які завжди ходять у мундирах і зі зброєю…
— Знаю. Ви про щось розмовляли дорогою?
— Вони закладалися, скільки я витримаю.
Ніна насупилася.
— У якому сенсі «скільки витримаєш»?
— Ну, здається, привиди не завжди атакують одразу, інколи вони спершу наче… придивляються і вагаються? На мене вони кинулися дуже швидко, тому я і подумав, що це може означати, що батько живий…
— Хуберте, прошу. Я знаю, що твій батько важливий, але поки що зосередься на костьолі, добре? Щось іще тобі солдати говорили?
— Крім того, що прострілять мені коліна, якщо я спробую втекти? — хлопець відвернувся. — Ага, ще в машині я їм говорив, що це помилка, що вони не повинні мене туди брати, бо я ж не сирота. Вони розсміялися і сказали, що це не завадить, що таке вже бувало.
— Що взяли туди не ту особу?
— Угу. Хтось переплутав щось у паперах.
— Знаєш, які коди вони переплутали?
— Ні, а це має значення?
— Усе може мати значення, — заявила Ніна. — Щось іще? Як довго ви їхали машиною?
— Десь двадцять хвилин. Тут справді паршиві дороги.
— Двадцять хвилин — чимало часу, про щось ви мали розмовляти із солдатами.
Хлопець трохи почервонів.
— Вони говорили про Ласку, що вона має такі великі… великі…