— Фізичні чесноти, — ввічливо підказала Ніна. Один із плюсів читання купи книжок — це, безумовно, те, що відповідної миті людина може знайти потрібні слова.
Тамара, яка йшла попереду, озирнулася.
— Це зветься цицьки, — сказала, а тоді пирхнула сміхом. — Боже, ви гляньте на нього, він такий симпатичний, коли рум’яниться.
— Ви жахливі, — поскаржився Хуберт.
— Це вона жахлива, — скоригувала Ніна. — Я — миленька. Тому дозволю тобі оминути частину про те, що саме вони хотіли з тими чеснотами зробити.
— Окрім цього, вже нічого цікавого й не було. Ми доїхали на місце, мене полякали й сказали, що після повернення я маю написати рапорт.
— Який ще рапорт?
— Докладний, про все, що діялося у костьолі, — голос Хуберта раптом став грубішим, а сам хлопець наче виріс і змужнів. — «Кожен твій бздюх, сину, кожну думку, яка залетіла в твою дурну макітру, розумієш? Хочемо все це мати на папері».
— І навіщо їм це? — зацікавилася Тамара.
— Це має сенс, — відповіла Ніна. — Якщо привиди справді поводяться по-різному з різними людьми, то з таких рапортів можна витягнути якісь закономірності.
— Наприклад, що вони не підходять до тих, хто пердить? — гигикнула Тамара.
Вони вже увійшли в село, що дало Ніні можливість не відповідати. Хата вугляра була такою ж, якою її запам’ятала дівчина: пригнута до землі, немов старий із зеленою моховою бородою, жердини такі само криві, у курнику так само біліли об’їдені мурахами черепи тварин. Журавель біля криниці скрипів на вітрі, як і тоді, коли вони вперше його побачили, а Ніна могла б заприсягтися, що навіть вологе буре листя відтоді й на сантиметр не змінило свого розташування. Тут усе наче застигло в часі, наче вони були не в реальному світі, а на фотографії. Але щось таки змінилося, ледь-ледь — так, що першої миті неможливо було й помітити. Що довше людина замислювалася над цією різницею, то важче було її вловити.
Ніна трусонула головою й увійшла в хату. Провела долонями по гострих гранях пічки (цього разу вона була холодною), ще раз оглянула вікно, замале, аби крізь нього протиснувся будь-який убивця, доросліший за десятирічну дитину, кинула погляд на різьблене ліжко в алькові. Хто тут спав? Спершу вона вважала, що таємничий фотограф, але тепер не була впевнена: чого б місцевим так ставитися до людини з міста? Селяни не дуже люблять міських, як і навпаки, Ніна знала це з власного досвіду й не думала, що двадцять років тому було інакше. Хіба що фотограф був багатим, тоді, може, справді приймали його з помпою і почестями. Але чи велике цабе з міста спав би в сільському ліжку на сільських подушках, нехай навіть і гаптованих? Чи не приїхав би він зі слугами, постіллю і тим, що йому знадобилося б? Ну й передусім, якщо вже з якоїсь невідомої причини йому довелося сюди приїхати, то чому він обрав найскромнішу хату, чому не зупинився, наприклад, у шанованого коваля, де умови були б куди кращими?
Це не мало сенсу.
Дівчина зітхнула й приєдналася до приятелів, які чекали біля хати. В обох були кислі міни.
— Тут немає нічого цікавого, — сказала Тамара. — Не знаю, що ти сподівалася знайти.
Ніна цього не знала, але не мала наміру відмовлятися від пошуків. Загнала друзів до хвіртки, у місце, де було зроблено останнє фото, на якому родина вугляра вдивлялася в щось поза кадром.
— Станьте усі так, як на знімку, — скомандувала вона, виймаючи з кишені прямокутний картон. — Хуберте, ти сюди, Тамара поряд. Будете батьками, а я — старшим хлопцем.
— А що з молодшим? — запитав Хуберт.
— Вважаю, його можна не брати до уваги, бо він тоді був надто малий.
— А чому я маю бути матір’ю, а ти хлопцем? — вередувала Тамара.
— Боже, якщо хочеш, то можемо помінятися, мені однаково. Це лише на хвилинку. Дивіться в той бік, отак. Бачите, як треба повернути голови? Добре, а тепер я стану на своє місце…
— І що з цього випливає? — дратувалася Тамара.
— Якби від наших очей провести лінії, де б вони перетнулися?
— Це ти, типу, про математичне завдання: провести прямі крізь кілька точок і перевірити, де вони перетнуться?
— Приблизно так.
— На криниці, — сказав Хуберт. — Вони перетнуться на криниці.
На мить запанувала тиша, аж урешті Тамара голосно зітхнула.
— Ну добре, вони дійсно дивилися на криницю. Що нам це дає?
Вона підійшла до зрубу, підскочила, повисла на одній руці на криничному журавлі, який запротестував гучним скрипінням, а потім пішов униз.
— Мабуть, щось із криниці вилізло, — заявила Тамара, знову ставши на землю. — Щось страшне, така потвора… У-у-у-у! — розчепірила пальці лівої руки й рушила до друзів на зігнутих ногах.