— Вар’ятка, — прокоментувала Ніна. — А ще я ніколи не бачила потвору з рукою на черезплічнику.
— А без — бачила? Ну добре, я помиляюся, знаю.
— Я піду роззирнуся, — сказав поспішно Хуберт. — Можливо, знайду щось цікаве.
Тамара припинила вдавати потвору й сіла на зруб. Білявий хлопець саме зник за рогом найближчої хати.
— Він що, справді сам лазитиме по селу? — запитала Тамара. — Це надто похмуре місце, тобі так не здається?
Ніна сіла поряд.
— Мені здається, що Хуберт хотів прийти сюди й раніше.
— Станемо за ним стежити, аби зрозуміти, що він задумав?
— Ні, навіщо? — буркнула Ніна. Вона вже думала про це, але тепер бажання якось зникло: Хуберт мав право побути на самоті, а таємниць для розв’язування і так було забагато.
Тамара підтягнула ноги до підборіддя.
— Страшенний дивак, але певним чином милий. Він тобі подобається?
Ніна заблимала очима.
— Хуберт? Як тобі це спало на думку?
— Бачила, як ти його обіймаєш, і подумала, що якось до нього ставишся, ну, знаєш…
— Романтично?
— Ага, наче в тих твоїх книжках.
— Щоразу, коли його бачу, хочеться віддати йому свій сніданок. Я б не назвала це романтичним почуттям.
Тамара розсміялася, зіскочила з криниці й знову вчепилася в журавель. Ніна, повагавшись мить, зробила те саме. Було приємно вчинити врешті щось дурнувате й абсолютно не пов’язане з жодними потворами чи таємницями.
— Я візьмуся з одного боку, а ти тримайся з другого, — запропонувала Тамара. — Буде наче гойдалка.
— Не впади у криницю, — занепокоїлася Ніна.
— Спокійно, не впаду. Та вона все одно засипана.
Подруги трохи так побавилися, ігноруючи жахливе скрипіння, аж урешті спорохнявіле дерево не витримало ваги — пролунав сухий тріск, і Ніна впала на купу мокрого листя.
— Ти жива? — крикнула Тамара.
— Жива!
Підводячись, дівчина помітила блакитні очі, які вдивлялися в неї.
— Що там? — допитувалася Тамара.
Ніна простягнула руку й витягнула з-під куща власницю блакитних очей.
— Звідки це тут взялося? — Тамара присіла поряд.
Ніна тримала в руці ляльку: пошарпану й лисувату. Сукня була брудною, товстеньке личко також не завадило б умити — але іграшка збереглася на диво добре. Навряд чи вона лежала під кущем двадцять років.
— Мабуть, хтось із Інституту її загубив… — невпевнено сказала Тамара, але Ніна похитала головою.
— Хто? У нашій групі ляльками ніхто не грається, а за малятами весь час дивляться, та вони й не змогли б вийти за огорожу, навіть якби захотіли.
Дівчина трусонула іграшку, яка ліниво кліпнула блакитним оком. Потім провела пальцями по лаку, що відлущувався від щік, і торкнулася сукні — хороший оксамит, не якийсь дешевий матеріал. Вона легко могла уявити, що до війни це була лялька якоїсь багатої дитини, а потім, уже трохи пошарпана, але досі в непоганому стані, потрапила до бідної дівчинки з села. Чому ні? От тільки це геть не пояснювало, чому іграшка здавалася такою… напрочуд свіжою, наче хтось підкинув її під цей кущ не пізніше ніж тиждень тому.
— Ну добре, — сказала Тамара. — Офіційно починаю боятися. А якщо я боюся, то тут і справді стає кепсько.
— Не перегинай. Певно, її справді загубив хтось із Інституту. Якийсь підліток міг узяти її з дитячої кімнати й принести сюди.
— І навіщо йому це робити?
Ніна стенула плечима.
— Заради жарту? — вона, щоправда, не мала гадки, у чому такий дотеп міг би полягати, але вчепилася за це пояснення як за доволі безпечне.
— Заберемо її назад? — запитала Тамара.
— Здається, сенсу в цьому небагато, та й Ворона не говорила, що бракує якоїсь іграшки. Нехай лежить — може, той, хто її загубив, прийде по неї.
Ніна знову посадила ляльку під кущ і витерла долоні об пальто. На руках не мала ані бруду, ані пилу, але почувалася… брудною, наче торкнулася чогось нечистого.
— Пошукаймо Хуберта, — запропонувала. — У нас небагато часу.
Тамара кивнула, і дівчата розійшлися, кличучи хлопця. Їхні голоси в цій тиші бриніли дивно. Село фактично здавалося вимерлим: не було птахів, що скрекотали в гіллі, жодні дрібні лісові тваринки не шелестіли в опалому листі. Ніну й надалі мучило відчуття, що тут щось не так, що вона дивиться ніби на два знімки, які здаються однаковими, а насправді різні. Село кілька днів тому — і село зараз. Знайди десять відмінностей — була колись така розвага. Ніна сердилася, що не може знайти жодної, хоча чудово знала: вони мусять існувати.
— Хуберте! — кричала Тамара.
— Гей, Хуберте! — вторувала їй Ніна.