— Я тут, можете не репетувати, — білявий хлопець сидів на мурі перед костьолом і здавався купкою нещастя.
Дівчата всілися поряд.
— Хуберте, що з тобою? — запитала Тамара. — Ти останнім часом дивно поводишся. Чи то, — виправилася, — як для тебе дивно.
Він мовчав, не дивився на неї. Очі мав червоні, наче нещодавно плакав, на блідих щоках розквітли плями нездорового рум’янцю.
— Хуберте? — запитала Ніна.
Він стиснув губи і спитав:
— У тебе що, немає таємниць, які ти маєш розгадати?
— Таємниці можуть і почекати кілька хвилин…
Він неприязно глянув.
— …або й більше, якщо знадобиться, — закінчила вона просто.
— Ви справді хочете гаяти час на балачки?
— Ну, знаєш, зважаючи на обставини, це може бути остання можливість.
— Що відповідає твоїй схильності до драматизації, — додала Тамара, радісно шкірячи зуби. — То як, чи не час монологу перед обличчям смертельної небезпеки?
— Ви з мене кепкуєте.
Ніна зітхнула.
— Мабуть, трошечки. Але ми справді хотіли б допомогти.
Хлопець устав і встромив кулаки в кишені пальта, зіщулившись під холодним вітром.
— Усе нормально, вам не треба за мене хвилюватися, — заявив рішуче. — Але із цим селом щось не так. Щось тут не сходиться, тільки я не можу зрозуміти, що саме.
— Знаю, — підтвердила Тамара. — Я теж це відчуваю.
Ніна тільки кивнула, водночас оцінивши, як спритно хлопець змінив тему.
— Нам треба йти, — сказала вона. — Уже темніє.
Немов за командою, вони глянули на небо, яке вже сіріло. І втрьох майже одночасно зрозуміли, що саме не так.
З одного з коминів підіймалася тоненька смужка диму. Ще нещодавно її колір майже ідеально зливався з барвою неба, тому вони побачили її лише зараз, коли трохи стемніло, — білість стала помітна на тлі вечірньої сірості.
— Прокляття, — сказала Тамара. — Там хтось є.
Ніхто не наважився на сарказм типу: «Та невже?» чи «Яка блискуча дедукція!». Друзі просто непевно перезирнулися. Навіть Тамара здавалася якщо не переляканою, то принаймні занепокоєною.
— Ходімо перевіримо? — запропонував Хуберт, а Тамара просто мовчки пішла до хати, із труби якої підіймався дим.
Хлопець попрямував слідом. Ніна тягнула ноги останньою, бо інстинкт підказував, що треба йти у протилежний бік — а може, навіть бігти. Дуже швидко.
«Це тільки дим, — повторювала вона подумки. — Хтось затопив пічку, то що з того? Якась людина, що загубилася в лісі, могла ж переночувати в одній із цих хат, чому ні?».
Усі аргументи здавалися дуже розсудливими, але ноги Ніни інстинктивно хотіли бігти до Інституту.
Друзі дійшли до хати. Тамара завагалася, потім штовхнула двері, які відчинилися із тихим скрипінням. З одвірка посипалися дробинки спорохнілого дерева, на порозі лежав пил. Вони увійшли всередину — Хуберт і Тамара відважно, а Ніна тільки тому, що не хотіла залишатися надворі сама. На контрасті до денного світла напівморок хати першої миті здався густою темрявою. Ніна заблимала, намагаючись призвичаїти очі, але раніше, ніж вона щось побачила, Тамара заявила:
— Тут нікого немає.
Вони роззирнулися. Пічка в найбільшій кімнаті досі лишалася гарячою, у ній догасало пурпурне вугілля, на столі лежало кілька крихт хліба, а під вікном були залишки болота, ніби там на мить затримався хтось у брудних чоботах. Але, окрім цього, ніщо не свідчило, що хтось тут ночував.
— Мотаймо звідси, — сказала Тамара. — З мене досить.
Вони мовчки погодилися з нею і рушили до дверей. Тамара вийшла першою — точніше, мала намір вийти, бо раптом стала на порозі, а Ніна наштовхнулася на її спину.
— Там хтось є, — сказала Тамара.
— Хто? — голос Хуберта був хрипким, сповненим напруги, в очах з’явилася раптова, шалена надія.
— Якась дитина.
Хлопець опустив руки, надія згасла в його очах.
Вони вийшли надвір.
— Я бачила маленьку дівчинку, — впиралася Тамара. — Вона визирнула з-за рогу отієї хати, а потім сховалася.
— А ти впевнена, що це була маленька дівчинка? — допитувався Хуберт, і на мить здалося, наче він хоче додати «…а не…» — і промовити ім’я того, кого сподівався побачити у вимерлому селі.
— Я впевнена. Їй десь шість чи сім років, на голові світлі кіски. Напевно, це вона загубила ту ляльку.
— Яку ляльку? — запитав Хуберт, але Ніна, яка не дуже вірила в маленьку дівчинку, вже енергійно підганяла друзів:
— Розповімо тобі по дорозі. Тепер ми мусимо йти.
Вони попрямували до Інституту. Йшли швидко, їх гнали близька темрява і страх. Утім, біля хати вугляра Ніна сповільнилася, а потім і зупинилася. Щось тягнуло її, наче магніт, до цього місця. Вона дивилася на явір, що ріс перед хатою, на знайоме подвір’я і на криницю зі зламаним журавлем, який уже не скрипів на вітрі.