— Ніно? — Тамара й Хуберт зупинилися поряд.
— Прошу, дайте мені хвилинку.
Їй здалося, що ось-ось розгадає загадку. Не вбивства, тут вона досі блукала в сутінках, а ту, що стосувалася таємничого гостя вугляра.
Зона «нуль». Не «один», а «нуль».
Обличчя сфотографованої родини, коли вони дивилися в бік криниці, — ця дивна суміш абсолютного жаху й такого самого абсолютного захвату.
Красиве різьблене ліжко й гаптовані подушки для бідного вугляра ледь можливі. А вона вже бачила людей, які купували дорогі, не потрібні їм самим меблі тільки для того, аби справити враження на гостя. От лишень це було значно пізніше, і не в селі, а в місті. В її рідному Вроцлаві.
— Я знаю, на що вони дивилися, — сказала вона повільно.
— Щось дійсно вилізло з криниці? — Тамарині очі блиснули.
— Навпаки, щось туди приземлилося. Вони побачили янгола.
— Це не має сенсу, — запротестував Хуберт. — Адже всі знають, що янголи прилетіли після війни.
— Більшість із них, — Ніна не дала збити себе з пантелику. — Але подумайте самі: якби через щось людям довелося раптом тікати із Землі й шукати для життя інше місце, абсолютно новий світ, то чи не вислали б вони спочатку розвідку, аби впевнитися, що цей світ дійсно придатний для проживання? Чи вони не відвідали б спершу навіть кілька різних світів, щоб обрати найкращий?
— Ти вважаєш, що цей янгол був розвідником? — Тамара насупилася. — Ну, це розумно, особливо якщо спочатку янголи не хотіли показуватися людям. Таке забите село у глибині лісу ідеально підходило для криївки.
— Але ж важко зберегти щось подібне в таємниці, — сумнівався Хуберт.
— Дівуля має рацію, — почувся за їхніми спинами старечий голос. — Двадцять років тому в цьому селі був янгол. І ніхто про нього не довідався.
Друзі різко озирнулися. Позаду стояв сивоволосий, але ще міцний чоловік із густою бородою, в якій заплуталися крихти хліба. Він мав кошлаті брови й червоний ніс, який свідчив про любов до міцних напоїв, а вбрання складалося з багатьох прошарків старої, брудної і місцями подертої одежини. «На вигляд він наче жебрак», — подумала Ніна.
— Хто ви? — запитала Тамара. — І що тут робите?
— Живу. А от що ви тут робите? — незнайомець кліпав маленькими очками, і це надавало йому на диво хитрий вигляд, наче він був гномом-переростком.
Ніна зауважила також, що чоловік мав сільський акцент, але не настільки сильний, як можна було сподіватися від того, хто все життя провів у Старих Кутах. Той, хто трохи потинявся світом, нахапався міської мови, а на старість повернувся до рідного села?
— Ми… просто так прийшли, — сказала Ніна. — Ми не знали, що хтось тут мешкає.
— Та дівчинка — це ваша онука? — поцікавилася Тамара.
Старець знову закліпав, а його водянисті оченята блиснули під кошлатими бровами.
— Яка дівчинка?
Він говорив правду, бо ніякої дівчинки дійсно не існувало, — чи, може, брехав, бажаючи захистити дитину від чужинців? Ніна вирішила, що тут немає різниці, — не дівчинка зараз була найважливішою.
— Де поділися інші мешканці? — Хуберт поставив найважливіше запитання.
Старий харкнув і сплюнув.
— Пішли, давно.
— А ви залишилися? Чому?
— Це земля моїх батьків.
— А ви розповісте нам про янгола? — Ніна глянула благально. — І про те, чому пішли інші? Це важливо! Просимо.
— Чому ні? Як хочете послухати, то розповім. Рідко маю можливість із кимось побалакати.
Тамара відтягнула Ніну й Хуберта вбік.
— Ми запізнимося на вечерю, — прошепотіла.
— Устигнемо, — заспокоїла Ніна, хоча й не була впевнена. — Тільки й того, що доведеться повертатися в темряві. Маєш ліхтарика?
— Авжеж.
— А Яцек? — запитав Хуберт. — Коли помітять, що нас немає…
— Але ж ми одразу повернемося, — перебила Ніна. — Навіть коли зрозуміють, що ми зникли, до нашого повернення ВОНИ не встигнуть йому нічого зробити, правда.
Дівчина знову не мала впевненості, але воліла в це вірити — бо так було простіше, бо шанс отримати відповіді спокушав. Тож Ніна заштовхала вглиб свідомості картинку непритомного Яцека й розлюченої Лени (адже обіцяли їй, що будуть до вечері), а також думку про Видру, яка викликає один із їхніх кодів на допит. Ризикували, так, але інколи просто треба ризикувати.
Ніна поглянула на старого, який терпляче чекав, спостерігаючи за нарадою їхньої групки.
— То як, ви нам розповісте?