РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна дізнається історію вугляра,
а привиди з’являються знову
Їм пощастило: коли заходили до великої зали, до вечері залишалося десь п’ять хвилин. Лена зі свого ліжка незадоволено зиркнула, а потім повернулася до перерваної розмови з Міхалом. Ніна зняла пальто, кинула його на ліжко — і саме цієї миті до неї підійшов Жук.
— Я вас шукав, — сказав, переводячи очі з Ніни на Тамару й навпаки. Це був погляд, що викликав неспокій, бо очі Жук мав дуже темні, вони вирізнялися на блідому вузькому обличчі. Його волосся було чорне й гладенько зачесане назад, із темно-синім відлиском, справді трохи нагадувало панцир жука. — Де ви були?
— У ванній, Ніна робила мені макіяж, — відповіла легковажно Тамара. — Це трохи затягнулося, розмалювала мене в такий жахливий зелений колір, що ми потім не могли всього змити…
— І для макіяжу вам довелося вдягати пальта?
— Тут усюди холодно, — поскаржилася Ніна. Це була правда, багато хто із в’язнів надягав пальта, навіть якщо йшов у туалет. Ніна й Тамара — ні, але Жук не міг про це знати.
— А ваш товариш? Той худий, із дуже світлим волоссям? Його також ніде не було.
Ніна стенула плечима.
— Певно, пішов із кимось розмовляти. А зрештою, можете самі його запитати, — вона не хвилювалася за Хуберта, бо була впевнена, що хлопець збреше переконливіше, ніж будь-хто з них.
Жук стиснув губи.
— Запитаю, можеш бути впевнена. А шукав я вас, бо ваш приятель прийшов до тями.
— Яцек? — Тамара пожвавилася. — Ми можемо його побачити?
— Не сьогодні. Він спить, лікар Ведмідь сказав, що поговорити з ним можна буде завтра. Я хотів сказати вам, бо мені здавалося, що ви через нього непокоїтеся…
— Непокоїмося, — запевнила Тамара.
— І ми дуже вдячні, що ви нам про це сказали. Дякуємо, — поспіхом додала Ніна.
Жук, приймаючи подяку, не посміхнувся, не кивнув. І далі дивився на обох дівчат, а його темні очі були холодні, наче арктична ніч.
— Я намагався бути ввічливим, але, щиро кажучи, не впевнений, чи це доречно у вашому випадку. Може, ви й справді займалися у ванній бабськими дурощами, а може, і ні — не знаю. Але тепер — кінець зі зникненнями, зрозуміли? Ви й ваш друг будете доповідати щогодини мені чи товаришці Видрі. Щойно запізнитеся на п’ять хвилин, ми зрозуміємо, що ви знову втекли, і тоді зробимо висновки щодо коду 23GD. Це зрозуміло?
— Так, — сказала Ніна, втуплюючи погляд у підлогу. Поряд почула трохи голосніше й менш покірне «так» Тамари.
— Це все. Завтра після роботи можете сходити до шпиталю.
— Дякуємо.
Жук пішов, Тамара схопила з візка, що проїжджав повз них, тарілку й кухоль. Ніна зробила те саме. Не була голодна, але заштовхнула в себе скибку хліба з ковбасою і запила гарячим солодким чаєм. «Треба мати сили», — думала вона, прожовуючи твердий хліб. А взагалі, хоч як подивися, майбутнє вимальовувалося в дедалі темніших відтінках.
Після вечері Ніна вийняла з ранця зошит із біології і записала найважливіші факти, які запам’ятала з розповіді зустрінутого в селі дідугана. Історія ця, позбавлена нетерплячих запитань підлітків і покашлювань незнайомця, але доповнена Ніниною романтичною уявою, мала приблизно такий вигляд.
У давні часи, чи то одразу після закінчення Першої світової війни, коли Польща отримала незалежність, у Біловіжжі жив молодий єврей, Хаїм Абрамович. Народився він третім сином убогого власника лавки й майже нічим не вирізнявся з-поміж інших, за винятком однієї риси: Хаїм був бридким, але дуже принадливим для жінок — настільки, що коли він стояв за прилавком у батьковому магазині, і єврейки, і християнки приходили туди лише для того, аби пожартувати з ним при закупівлях. Він міг би мати багато дівчат, але, на своє нещастя, обрав Дануту Хризек, панну з рудими кісками, родом із села Старі Кути. Це мала бути велика любов (Ніна дуже хотіла в це вірити), бо Хаїм заради Данки порвав із родиною, охрестився й оселився в убогій хаті тестя, який був вуглярем, а через два роки, коли старий Хризек помер, успадкував його справу.
Ця історія могла закінчитися словами «жили довго й щасливо», але насправді це був початок цілої низки трагедій. По-перше, Хаїм, вихований у місті — а тепер його звали Кароль Квітень, за тією місцевістю, де хрестили, — не міг бути добрим вуглярем, тож у селі, де половина мешканців працювала в цій галузі, він щоразу ставав посміховиськом. До того ж сусіди досі вважали його євреєм — ще гіршим, ніж звичайні, підступним, таким, що тільки вдає з себе чесного християнина. Кароль із запальністю неофіта бігав на кожне свято до костьолу, дотримувався постів і слухав ксьондза, але це не мало жодного значення, бо для більшості мешканців Старих Кутів він так і залишався пархатим жидом. Жидками були і його діти, а їх він мав із Данкою чимало: дві доньки і троє синів, народжені протягом десяти років. Звичайно, їх усіх похрестили в місцевому костьолі й вони отримали християнські імена. Проте це теж не допомогло, бо, як говорили місцеві, єврей залишиться євреєм і навіть у сьомому коліні погана кров своє візьме.