Подальшу частину цієї історії Ніна знала: двоє чоловіків прийшли до хати вугляра, сіли на призьбі, чекаючи, поки батько розбудить сина. Потім був крик, закривавлена сокира й тринадцятирічний підліток, який не міг пояснити, чому його батьки мертві. Для місцевих усе було зрозуміло: хлопець так палко прагнув виявитися тим самим сиротою, що скоїв найтяжчий з усіх можливих гріхів, убивши власних матір і батька. Селяни чекали на янгола, який порадив би, що треба зробити в цій ситуації, але він зник, наче камінь у воді. Усі вирішили, що крилатий, наляканий жорстокістю вчинку, відвернувся від села й полетів шукати більш богобоязних господарів. Тож місцеві взялися самі роздавати справедливість і повісили Антека на гілці, стиха розраховуючи, що після смерті винного юнака янгол повернеться.
Але той не повернувся, і, що гірше, тієї самої ночі костьол тріснув навпіл, а шпарина під олтарем — доти невеличка, дрібна помилка в конструкції, яку просто не доходили руки залатати, — раптом розрослася до великої щілини. Щілини, з якої вилилася срібляста імла й виповзли дияволи, уже не один, а кільканадцять постатей з очима, що палали в пітьмі червоним. Перелякані селяни втекли, кинувши увесь скарб, залишивши в сараях худобу, а у дворах прив’язаних собак, чий гавкіт міг їх виказати. Пішли майже всі, за винятком однієї родини, яка не мала наміру кидати землю предків і сховалася від привидів у криниці…
У цей момент Тамара рішуче шарпнула подругу за рукав і зажадала, щоби вони повернулися до Інституту, а Хуберт її підтримав, тож Ніна не встигла запитати, як їм вдалося пережити й хто ще — окрім старого — до тієї родини належав. Це вже не мало великого значення, вона й так дізналася про найважливіше.
Дівчина вийняла з-під подушки фото Антека і якийсь час розглядала його. Хлопець із викликом дивився в об’єктив, а в його очах видніли неспокійні іскорки. «У нього диявол під шкірою», — мабуть, сказала б Нінина мати, але навіть вона не заперечила б, що Антек на фото здавався симпатичним і що в ньому було чимало похмурої чарівності. Дівчина намагалася уявити, як це: зростати у практично відрізаному від світу селі, де всі ставляться до тебе погордливо. Адже те «потепління» стосунків після зарази, імовірно, означало, що в родину Квітнів уже ніхто не кидав каміння, а не те, що селяни раптом стали з ними сердечними друзями. Ніна зрозуміла, що на всіх фото Антек був або ж сам, або з батьками чи молодшим братом — і ніколи з друзями. Самотній тринадцятирічний хлопець, який, схоже, завзято мріяв отримати нарешті свій шанс і вирватися зі Старих Кутів. Стати кимось, героєм, а не зненавидженим сільським парубком, якого всі обзивають пархатим жидом. Тоді з’явився янгол, котрий обіцяв золоті гори саме сироті. Антек, наче на зло, сиротою не був, йому бракувало всього, але — не батьків…
Це підходило? Страшенно підходило.
Ніна з люттю роздерла фото. Тамара глянула здивовано, але раніше, ніж устигла запитати, прийшла Видра й загнала дівчат у душову. Ніна під душем розплакалася, сльози змішувалися з гарячими струменями, що били її скалічене тіло.
«Я не вірю, що це правда, — повторювала вона подумки, — не вірю, не вірю, не вірю». Хотіла затулити вуха й кричати так, аби заглушити голос у своїй голові, який говорив їй, що це паскудний світ, де тринадцятирічні діти вбивають батьків, і що одним з цих дітей був Антек Квітень із села Старі Кути.
Цієї ночі уві сні Ніна знову сиділа на призьбі хати, чула крик, потім скрип дверей, що поволі відчинялися. Цього разу вона майже знала, хто з них вийде, майже була впевнена, але не озирнулася, аби перевірити, поки що — ні. Надто сильно боялася.
— Ти знову кричала крізь сон, — сказала Тамара вранці, коли Ніна допомагала їй надягати светр.
— Справді?
— Ага. Тобі снилися жахи?
— Мабуть, — Ніна забула, кого думала побачити, але пам’ятала все інше, кожну хвилину цього проклятого сну, хоча й не хотіла про це говорити.
— Я мало спала, — скривилася Тамара. — Цей ненависний дощ постійно мене будив.
— Який дощ?
— Усю ніч дощило. Ти справді не чула?
— Ні.
Тепер у вікно били краплі настільки малі, що їхній одноманітний шерех радше заколисував, ніж будив.
Тамара насправді здавалася невиспаною, але, коли вони йшли до «ясел» (Ольгу відіслали додому, і дівчата залишилися самі), явно пожвавилася і навіть застрибала по плитках коридору, наче грала у «класики».