— Ти, здається, дійсно любиш дітей, — сказала Ніна, яка, на противагу подрузі, була в жахливому настрої.
— Я завжди хотіла мати брата, — зізналася Тамара. — Я могла б розповідати йому історії про потвор.
— Лякати?
— Ну а для чого ще потрібні молодші? — дівчина радісно вишкірилася.
Ніна подумала про Шимека, але вирішила не підтримувати цієї теми.
У «яслах» панувала похмура атмосфера: Ворона була явно на нервах, підопічні — вередливі й осовілі. У кількох була гарячка, а Бася і Марися вночі блювали.
— Якийсь вірус, — сказала Ворона. — Нічого серйозного, лікар Ведмідь уже тут був. Обережніше, дівчата, щоб не заразитися.
Ніна мала намір бути обережною і в межах цього наміру широкою дугою оминула дітлашню, скупчену посеред кімнати, а потім пірнула між полицями з книжками. Взяла «Два роки канікул» Верна (уже читала), трохи роздумувала над «Робінзоном Крузо», але врешті-решт відклала. І тут її зацікавив запилений томик, устромлений поміж пригодницькими романами. Цю книжку вона також раніше читала, але не мала нічого проти того, щоб освіжити пам’ять. Ніхто на неї не зважав, тож Ніна могла спокійно зануритися в читання. З місця, де сиділа, дівчина чула звуки кухонного життя з-за стіни: шум води, дзенькання склянок, а потім свист поставленого на вогонь чайника. За мить вона почула стукіт у двері й шелест розмови. Поспішно підхопила чашку, що стояла на полиці, допила рештки холодного чаю, а чашку приклала до стіни — тепер уже чула окремі фрази з дискусії, яка велася приглушеними голосами. Ворона говорила про евакуацію і що «наближається річниця». Потім хтось промовив ім’я Лукаша, а Ворона заявила:
— Малий хворий, якийсь вірус…
Хлопець був серед тих, хто почувався непогано, а тому Ніна подумки подякувала Вороні за невелику брехню. Пізніше таємничий хтось (здається, чоловік, хоча говорив він так тихо, що важко було розрізнити слова) сказав щось про вечір, дівчина не розчула.
«Прийдемо по нього ввечері»?
Якщо так, це означало, що брехня Ворони не допомогла й у хлопця залишилося якихось дванадцять годин, а потім — хворий чи здоровий — він буде змушений протистояти привидам у костьолі.
Ніна намагалася читати, але не могла зосередитися. Лише бездумно гортала сторінки роману, аж доки знайшла на останній напис: «Власність Агнешки Лучевської». Їй стало холодно, вона вперше усвідомила, що всі ці книжки — а найімовірніше, й іграшки також — колись комусь належали. Раніше уявляла Ворону чи якусь іншу жінку в мундирі, як вона ходить по магазинах й обирає речі для дитячої кімнати. У цій картинці було щось симпатичне, що робило ЇХ майже нормальними людьми. Тепер дівчина думала, що все, що її оточує, було не куплено, а вкрадено. Вона уявила Агнешку Лучевську та її чоловіка, яких рано-вранці виводять із будинку, їхню малу донечку (чомусь вона думала, що це була дівчинка), яка з розпачем дивиться на людей у мундирах, що виносять усе з дитячої кімнати, пакують у ящики іграшки й книжки, після чого вивозять десь далеко.
Ким була дитина, яка колись цим усім бавилася? Вона повинна бути (Ніна досі думала про дівчину) доволі дорослою, аби тягати книжки з батьківської бібліотеки і ховати поміж пригодницькими романами. Одинадцять років? Дванадцять?
Як її звали? Де вона тепер? Де її батьки? Що трапилося з родиною Лучевських?
Ніна закрила книжку й підійшла до вікна. Дощ, що падав усю ніч, перетворив площу перед входом на велику багнисту калюжу, в якій загрузали колеса машин, а молоді солдати бігали вперед-назад, по кісточки в каламутній воді. Щось кричали, але з цієї відстані, дивлячись крізь скло, дівчина не чула жодного слова. Лише бачила, як відкриваються і закриваються роти, як руки креслять у повітрі складні знаки, а ще помічала неспокій, написаний на обличчях.
«Евакуація, — подумала Ніна. — Чи це означає, що нас звідси заберуть? Може, тому всі так сильно нервують — бо треба зачинити Інститут і вивезти в’язнів? А коли так, то що потім? Заберуть нас до іншого Інституту? Відпустять?». Вона уявила, як повертається додому, хоча в глибині душі не вірила, що це виявиться настільки просто. Ніщо не буває простим, цьому вона вже встигла навчитися. Потім дівчина ще якийсь час фантазувала про втечу (поки що обходячи питання, що робити з Яцеком, якому, напевно, потрібен ще тривалий час для одужання). Під час евакуації, мабуть, буде чимало хаосу, тож вистачить і хвилинки неуважності, щоб утекти…
Ніна стояла біля вікна, спостерігаючи, як з лісу наповзає туман. Густі сріблясті клуби наблизилися до огорожі, а потім затрималися перед нею і наче… завагалися? Дівчина стримала дихання, дивлячись на солдатів, що бігали з автоматами. Раптом вона підстрибнула, коли в неї за спиною зарепетувала дитина. Дівчина озирнулася — посеред кімнати світловолоса Марися верещала, червона від злості, а з її носа текла тоненька цівка крові. Ворона вже бігла до білявки, але Тамара виявилася швидшою.