— З нею нічого не сталося! — кричала. — Вона просто впала, я бачила! Нічого з нею не сталося!
Вийняла хусточку, витерла Марисі ніс, а дівчинка втиснулася їй в обійми й заплакала, схлипуючи щоразу частіше.
— Нічого з нею не сталося, — повторила Тамара. — Це не воно…
— Не що? — очі Ворони небезпечно звузилися.
— Не те, що ви подумали.
Жінка стисла уста.
— Ти уявлення не маєш, про що я думаю.
— Прошу, — прошепотіла Тамара, а Ніна усвідомила, що вперше бачить, як подруга про щось просить таким-от тоном. — Будьте людиною.
Якусь мить вони мірялися поглядами, і дівчина несподівано виграла, бо Ворона відвернулася. На жаль, її погляд упав на Ніну, яка стояла біля вікна.
— А ти що там робиш? — запитала. — Чому не займаєшся дітьми? І що це за книжка?
Дівчина глянула на роман, який досі тримала в руці.
— «Монах», — відповіла, розумно вирішивши, що вистачить і того, що відповість тільки на останнє запитання.
— Якась релігійна? — на обличчі Ворони з’явився вираз огиди.
— Навпаки, це смілива критика католицького кліру, показує, який він зіпсований, на прикладі одного монаха, котрий зґвалтував власну сестру, а потім…
— Досить, — кахикнула Ворона. — Можеш читати після роботи. А зараз займися дітьми. Розкажи їм якусь історію, безсумнівно, вони тебе охоче послухають. Тільки без усіляких непристойностей, зрозуміла?
— Але…
— Жодних «але». Відклади книжку й берися до роботи, — Ворона повернулася на кухню, найімовірніше, щоб заварити собі ще одну чашку чаю.
Ніна неохоче присіла біля Тамари, яка трохи посунулася на килимі. Чотирнадцять пар очей із цікавістю вдивлялися в неї — дівчина аж відчула себе ніяково. Не любила говорити, коли на неї витріщалися (винятком була школа, там вона охоче відповідала). Але ж на неї дивилися не дорослі й навіть не ровесники, а група дітлахів, а хто переймається дитячою увагою? Крім того, улітку, коли вона їхала потягом до Маркотів, переповіла Славеку всього «Графа Монте-Крісто», тож може і з цим упоратися.
Шукала в голові якусь відповідну історію, де було би багато пригод і мало небіжчиків, але на думку спадали лише моторошні книжки: «Собака Баскервілів», «Дракула», «Привид опери»… Нарешті дівчина здалася і почала:
— Одного похмурого осіннього вечора наш герой, назвемо його, може… — вона замовкла, бо забракло ідей.
— Як ми його назвемо? — запитала Тамара, і звідусіль посипалися пропозиції:
— Здишек!
— Артур!
— Стефан!
— Панкратій!
— Кайтек!
— Хай буде Стефан, — вирішила Ніна. — Тож Стефан приїхав до свого приятеля, Родеріка Ашера, який мешкав у великому похмурому замку…
Ніна говорила, її голос змішувався із шумом дрібного дощу, який знову забарабанив у скло. Знадвору почувся звук пострілу, і всі в кімнаті нервово здригнулися, а Марися знову захлипала.
— У Родеріка була сестра, леді Мадлен, дуже красива…
— Дивне ім’я, — висловила претензію дівчинка з темними кісками. Зося? Зузя? Ніна не пам’ятала.
— Мабуть, польською вона звалася б Магдалена.
— То й кажи «Магдалена», — відгукнувся Лукаш. — А не якась там Мадлен.
— Добре, тож Магда була дуже красива, але й дуже хвора. Страждала на каталепсію: час від часу її тіло застигало в одній позі, холодне й нерухоме. Ця хвороба щодня ставала сильнішою, і дівчина скоро мала померти…
— І ніхто не міг їй допомогти? — голосно запитала Зося-чи-Зузя. — Не було лікаря?
— Ні, — відповіла, дратуючись, Ніна. — Замок стояв на відлюдді, за багато кілометрів від найближчого міста, а Родерік і Магда були останніми в роду. Не мали грошей, їхня садиба з кожним сірим похмурим днем дедалі більше перетворювалася на руїну…
— Слуг вони також не мали? — це знову був Лукаш.
— Колись мали, але тепер грошей на них не вистачало, останній слуга втік у паніці, побачивши жахливий стан будинку.
— Так їм і треба, буржуям, — заявив хлопець. — Мій тато говорить…
— Годі про те, що говорить твій тато, — прийшла на допомогу подрузі Тамара. — Слухайте, а то наступного разу станете жертвами індіанських воїнів і будете спечені над багаттям, зрозуміло?