— Ми не можемо всі бути жертвами, — запротестувала Зося-чи-Зузя, але замовкла під грізним поглядом Тамари.
— Ніно? — старша дівчина глянула на подругу. Надворі знову пролунав постріл, у кімнаті стало темно, туман, що обліплював шиби, ледь пропускав сонячне світло.
— Однієї грозової ночі Магда померла. Блискавки роздирали небо. Стефан і Родерік були змушені самі поховати у крипті її красиве, біле, наче сніг, і холодне, наче крига, тіло. Завалили мавзолей кам’яною плитою і повернулися нагору, аби в теплі каміну вгамувати розпач. Стефан читав оповідання про лицаря, який намагався увірватися до хати пустельника, аж раптом почув звук, наче хтось молотив у двері…
Геп! Геп! — долинуло звідкись знизу. Всі підстрибнули, дощову імлисту тишу роздер іще один постріл. Тепер уже плакало кілька дітей, а Ворона вийшла з кухні й обійняла Марисю та хлопця, який саме захлипав. Тамара ткнула подругу ліктем.
— Кажи далі.
— Але ж…
— Вони не боятимуться, якщо ми їх чимось захопимо.
Ворона кивнула Ніні, і дівчина продовжила розповідь, хоча здавалося, що її слухає дедалі менше дітей. Тепер вона говорила більше для того, аби чимось зайняти саму себе, а не їх.
— Коли Стефан читав про битву лицаря із драконом, то почув протяглий скрегіт, який звучав точнісінько як гарчання дракона…
Із коридору долинув стогін дверей, що оце зараз відчинилися, — він не нагадував гарчання дракона, але діти все одно зблідли й затрусилися.
— А коли лицар в оповіданні впустив металевий щит, до вух Стефана долинув…
Раптовий дзвін скла був гучнішим за будь-який постріл. Ніна тепер чула голоси солдатів, які бігли коридором, і слова, якими вони обмінювалися:
— Вони в лівому крилі! Прикрити тили! Швидше! Швидше!
Ще одне скло розбилося десь на першому поверсі, уламки посипалися на підлогу із брязкотом, який міг видати кинутий на камінь металевий щит. І цього разу не було вже жодних одиночних пострілів — були черги, одна за одною, вони злилися в рев, що ранив вуха. Коли галас і торохтіння автоматів замовкли, Ніна якусь мить чула їхнє відлуння у себе в черепі.
А потім згасло світло й завила сирена.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна обшукує архів і розкриває секрет Хуберта
— Нічого не сталося, — Ворона стояла, а світло над її головою то загоралося, то згасало. Сирена все вила, стогнучи, що нагадувало Ніні сигнал «швидкої допомоги». — Зберігайте спокій! Спокійно, я сказала! Зараз ми спустимося у сховище в підвалі, якомога тихіше й без паніки. Жодного тупотіння, криків чи розмов. Якщо слухатимете мене, нічого ні з ким не трапиться. Беріть пальта. Я йду першою, Тамара й Ніна — останні, пильнують, щоб ніхто не загубився, зрозуміло?
Перелякані діти незграбно вдягалися і товклися у дверях. Ворона пропхалася між ними.
— Я перша, ви за мною, — повторила. — Ми порозумілися? Станьте парами, Лукаше, хапай мене за руку. Ходімо!
Вони йшли коридором у примарному миготливому світлі. Діти замовкли більше зі страху, ніж тому, що послухалися Ворону. Але принаймні було тихо. Навіть Марися припинила хлипати. Різкі проблиски ламп, що звисали під стелею, підкреслювали блідість облич і великі перелякані очі. З нижніх поверхів долинали крики солдатів, тепер далекі й стишені товстими стінами.
— Що відбувається? — Тамара наблизила губи до вуха приятельки. — Привиди атакують?
Ніна кивнула. Паралізуючий страх ще не зовсім відпустив її, вона ще не була в змозі тверезо мислити, але вже знала, що це, схоже, єдина для неї оказія.
Замішання, хаос, солдати, які бігають тудисюди, — хто у цій ситуації зверне увагу на двох підлітків, що опиняться там, де їх не має бути?
Вона схопила Тамару за руку.
— Я мушу йти, — прошепотіла.
— Куди? — ще один проблиск викресав з Тамариних очей здивування. — Зараз?
— Потім тобі розповім. Упораєшся з ними?
— Якщо треба… Але ти будеш винна мені пояснення.
— Авжеж.
Ніна відпустила руку подруги, а потім сповільнила кроки, аж поки не залишилася позаду. Ніхто на неї не обертався, ніхто не звернув уваги, що одна особа відстала. Дівчина почекала, поки зграйка, яку вела Ворона, зникне за рогом, а тоді бігом рушила до архіву. Металеві сходи гуділи від тупоту багатьох ніг, з нижніх поверхів чулися крики однієї з охоронниць, а коли Ніна виглянула за поручні, то помітила, як підіймається «прибиральна група». Ніхто не плакав, але підлітки здавалися настільки ж приголомшеними й наляканими, як і малята в дитячій групі.
Ніна звернула вбік, а потім почекала наближення голосів. Із протилежного боку йшла група «E». Чудово, краще й бути не могло. Ніна кинулася за найближчий ріг і пропустила опікуна, який вів свою зграйку. Щастя й надалі їй сприяло, бо Хуберт ішов останнім праворуч, за ним — тільки одна дівчина. Ніна простягнула руку й схопила хлопця за плече, а здивованій дівчині підморгнула, приклавши палець іншої руки до губів. Колежанка Хуберта зрозуміла, бо пішла далі, наче нічого не сталося.