— Що ти тут робиш? — запитав хлопець.
— Архіви зачинені? — Ніна без вступу перейшла до справи. — У кого ключі?
— У Мишолова, але навіщо…
— Лети до нього і скажи, що ти забув щось важливе й маєш повернутися туди на хвилинку.
— Але…
— Уперед!
Здивований Хуберт не мав, на щастя, наміру скандалити: просто побіг до опікуна групи й за мить повернувся із ключами.
— Я сказав, що залишив там чайник на плиті, — заявив хлопець.
— Дуже мудро, — похвалила Ніна, встромляючи ключ у замок.
Лампочки під стелею нарешті припинили блимати, сирена стихла — в Інституті запанувала тиша. Тільки знизу деякий час іще чулося дудніння металевих сходів, але все далі й далі, аж урешті стихло й воно. Ніна і Хуберт прослизнули до архіву. Всередині було темно, якщо не зважати на світло ліхтаря, що заглядало у вікно й кидало на підвіконня жовтявий відблиск.
— Увімкни світло, — прошепотіла Ніна.
— А не помітять, що ми тут?
— Ну, виходу в нас немає.
Люстра засяяла м’яким світлом, і дівчина голосно зітхнула. Вона ніколи не бувала в архівах (заглядання крізь шпарину не враховується), тому уявляла запилену й повну паперів кімнатку, проте Ніна опинилася у приміщенні розміром із гімнастичний зал, де посередині стояли три великі, завалені паперами столи, а вздовж стін від підлоги до стелі тягнулися ряди металевих шафок.
— Тут є ще одна кімнатка, трохи далі, — сказав Хуберт.
— І що там?
— Комп’ютер: ну та машина, в яку ми вкладаємо картки з дірками. І маленька комірчина з кухнею, де можна зробити чай, якщо хтось хоче.
— Зараз машини нас не цікавлять. Ми шукаємо інформацію про червоні картки й рапорти про забраних до костьолу сиріт. Знаєш, де вони?
— Гадки не маю.
«Легко не буде», — подумала Ніна, заплющивши очі.
— Добре, тоді інакше. Не заглядай у шафки, про які ти точно знаєш, що в них лежить, і покажи мені інші.
Хуберт мить розмірковував.
— Отам, — вказав на стіну навпроти вікна. — До тих ми ніколи не заглядаємо.
Шафки були зачинені, але, на щастя, один малий ключик на великому кільці відмикав усі. Усередині на металевих полицях громадилися стоси запилених актів, якісь рапорти, папери й шкіряні течки, коробки, повні кінострічок. Ніна подумки застогнала і мало не відмовилася від ідеї, але Хуберт уміло взявся усе перетрушувати, тож вона не хотіла пасти задніх. Якщо вони сюди потрапили, треба скористатися можливістю.
— Червоні картки й рапорти про сиріт, ага? — ще раз перепитав хлопець.
— Так. Тільки тихо!
Хуберт кивнув і якусь хвилинку працював мовчки, пильно прислухаючись. Раз у раз долинали далекий постріл, тупотіння ніг у другому крилі будинку, віддалене бамкання дверей — десь ішов бій, розігрувалася драма, але в архіві панував спокій. «Поки що», — подумала Ніна. А якщо солдатам не вдасться затримати привидів? Якщо ті прийдуть сюди разом із туманом? Дівчина сподівалася, що достатньо буде сховатися і сидіти тихо — вони ж саме так вижили в лісі, але надії іноді бувають марними. Вона лише здивувалася, наскільки змінило її проведене в Маркотах літо. Колишня Ніна в такій ситуації завмерла б із переляку й не зробила б нічого розумного, а тут — прошу: авжеж, боялася, важко було заперечити, — підстрибувала ледь не від кожного звуку, але це не заважало їй діяти й думати.
Ну, скажімо, заважало трохи менше, ніж колись. Ніна й надалі рішуче віддала би перевагу спокійним міркуванням у кріслі або на зручному дивані.
— Знаєш, що відбувається? — прошепотів Хуберт. — Я думав, що привиди не можуть заходити до будинку…
— Вони стають сильнішими, бо наближається річниця, — тихо відповіла Ніна.
— Антекової смерті?
Вона кивнула.
— Їхня сила зростає і зменшується в десятилітньому циклі, так мені здається. Ну, через той німецький загін, який зник у лісі десять років тому.
— То навіщо вони створили Інститут у такому місці?
— Може, не знали, що сила привидів зростатиме? Фабрика стоїть тут з війни, але я готова закластися, що Інститут Тотенвальд постав не більше ніж кілька місяців тому. Або й навіть тижнів. Наприклад, наприкінці вересня.
— Чому саме тоді?
— Бо тут є документи, дивися, — вона вийняла із шафки течку з написом «Планування Інституту дослідження паранормальних явищ — опис території», а вгорі стояла дата, 23 вересня. Дівчина відкрила течку й побіжно проглянула вміст. Карта фабрики й околиць могла придатися, але, окрім цього, тут не було нічого цікавого.