Хуберт спочатку заглядав їй через плече, але швидко припинив і повернувся до пошуків у своїй шафці. Ніна перегорнула ще один аркуш і знайшла надрукований на машинці рапорт. «Село Старі Кути розташоване на відстані трьох кілометрів на півн. — сх. від планованої садиби Інституту, — прочитала вона. — Воно покинуте, є сліди магічної активності, зокрема нетипова тріщина в дерев’яному костьолі. На подвір’ях численні кістки свійських тварин, але жодної людської. За єдиним винятком: у криниці біля хати, що стоїть найдальше на південь, ми знайшли скелети трьох осіб: зважаючи на розміри й рештки зотлілого одягу, вони належать старому чоловікові, жінці й дитині жіночого роду. Товариш Щур запропонував влаштувати достойний похорон, але ми вирішили, що за відсутності часу досить і того, що ми засиплемо кістки землею».
«Криниця біля хати, що стоїть найдальше на південь», — подумала Ніна. Та сама, біля якої вона розмовляла з Тамарою, а потім гойдалася на криничному журавлі. Та сама, в яку Тамара так легко могла впасти, якби перечепилася об зруб. Вони були так близько від трьох тіл, але жодна з них нічого не відчула.
— Ніно? Гей, Ніно! — тільки тепер вона почула, що Хуберт щось каже.
Сховала рапорт до течки і засунула її на місце. Глянула на хлопця, який, збуджений, порпався у великій коробці, повній кінострічок. Вони не мали назв чи описів, тільки дати й коди, багато кодів.
А картки, на яких коди було записано, були червоними.
Хуберт і Ніна перезирнулися.
— Вважаєш, що це воно? — прошепотів хлопець.
— Не знаю, — відповіла дівчина, зауваживши, що цих бобін щонайменше тридцять. Навіть якщо кожна відповідала одній червоній картці, вони траплялися геть не «дуже рідко». — Але в будь-якому разі в нас немає де проглянути ці фільми… Хіба що тут є проектор?
— Може, у тих кімнатах, де…
— Тихо!
Хуберт завмер із розкритим ротом. Ніна вказала рукою на двері, з-за яких чувся звук кроків; вони наближалися. Діти перезирнулися розширеними від страху очима, не в змозі зробити жодного руху, не маючи жодної конструктивної думки. Тільки за мить дівчина опритомніла достатньо, аби зрозуміти, що це не могли бути кроки привидів — звучали надто по-людськи, а крім того, ніде не було видно туману. Також це не був характерний тупіт важких військових чобіт. Коридором ішов той, хто носив звичайне взуття, хто ходив легким, майже танцюючим кроком.
— Там є хтось? — долинув з-за дверей дівочий голос.
Лена.
— Вилазьте, поки я не почала нервувати!
Хуберт закліпав, поглядом питаючи в Ніни, чи відповідати, але дівчина безпорадно похитала головою.
— Рахую до п’яти — і маєте бути в коридорі, зрозуміло?
Ніна раптом наважилася, виловила з коробки бобіну з датою, коли ВОНИ забрали Маріуша, і запхнула під пальто. Сховала коробку й замкнула шафку. Хуберт зробив те саме з іншою шафкою.
— …чотири, п’ять!
— Ми вже виходимо.
— Пощастило вам, — сказала симпатична шатенка, коли вони опинилися в коридорі.
— Що ти тут робиш? — запитала Ніна пошепки.
— Жук попросив, аби я перевірила, чи на верхніх поверхах ніхто не залишився. І можеш говорити нормально, привиди в іншому крилі, звідти вони не почують. Ну, хіба що ти будеш верещати, а я сподіваюся, ти не маєш наміру цього робити.
— Я залишив чайник на кухні, — поспішно пояснив Хуберт. — А Ніна…
— Давайте без брехні, добре? Якщо підете зі мною до сховища, я скажу, що зустріла вас, коли ви блукали коридорами.
— Ти можеш брехати? — зацікавилася Ніна.
— Можу, хоча не люблю, — стенула плечима Лена. — І взагалі не розумію, що ти маєш на увазі.
— Здається, розумієш.
Але вони не встигли спуститися нижче, бо на першому поверсі вирував чималий натовп, а з дверей, які вели до підвалу, виливалися нові хвилі дітей і молоді. Ніна й Хуберт спритно втиснулися в натовп. За мить Ворона схопила дівчину за плече.
— Де ти була? — запитала грізно.
Ніна машинально притиснула до себе бобіну із фільмом. Пальто було товстим, під ним нічого не помітно — принаймні, вона на це розраховувала, — але хвилювалася, що хтось зацікавиться, чому вона весь час тримає руки на животі.
— Я загубилася в цих коридорах, — сказала дівчина. — А потім зустріла Хуберта…
— І ми увійшли до сховища з іншою групою, — додав хлопець і навіть оком не кліпнув.