— Наступного разу дивися, куди йдеш, — кинула Ворона, а потім повернулася до переляканих дітей.
Видра енергійно заплескала в долоні.
— До великої зали, вперед! — сказала. — На сьогодні роботи вже не буде.
Хтось несміливо радів, але більшість підлітків здавалися досить змореними й приголомшеними, аби втішатися.
Ледве Ніна всілася на ліжку й сунула кінострічку під подушку, з’явилася Тамара.
— Ти повинна все мені пояснити, — заявила подруга.
— Я мала піти в архів, а це була єдина можливість. Хуберт мені допоміг.
— Ти знайшла щось цікаве?
— Не знаю, може, й так.
Ніна розповіла про кінострічки й про кістки в криниці.
— Тож виходить, я майже нічого не пропустила, — підсумувала Тамара. — За вами хоча б гнався якийсь привид? І вам довелося ховатися під столом і сидіти тихо, аби вас не помітили й не поперерізали горлянки?
— Ні.
— Точно?
— Здається, що таке я б запам’ятала.
— Дякую. Ти справжня подруга. До речі, маю для тебе презент.
— Який презент? — насупилася Ніна.
Тамара вийняла з кишені пальто конверт.
— Лис дав мені його в підвалі. Сказав, це для тебе, але попередив, що ти спершу мусиш подумати, чи хочеш побачити, що там усередині.
Ніна взяла конверт. Усередині відчувала аркуш цупкого паперу. Явно фото.
— Отак просто підійшов до тебе й дав?
— Отак просто, — кивнула Тамара.
— Ти могла скористатися випадком і запитати його, що він, власне, від нас хоче.
— Не від нас, а від тебе, це по-перше. А по-друге, я не мала часу, дітлашню треба було постійно заспокоювати, щомиті хтось із них… Кажу тобі, там панував суцільний хаос.
Ніна крутила конверт у руках. Чи вона справді хотіла побачити те, що всередині?
Авжеж хотіла, інакше цікавість не дала б їй спати вночі. До того ж Лис, певно, чудово це розумів, бо його застереження говорило лише: «Знаю, ти все одно зазирнеш, але приготуйся, бо те, що ти побачиш, може тобі не сподобатися».
Вона підвела погляд на Тамару.
— Ти відкривала конверт?
— Лише зазирнула. Він не був запечатаний, та й Лис не говорив, що це тільки для тебе. Я жахлива, знаю.
«А ще ти точно дівчина, яка не відчуває каяття», — подумала Ніна, але подруга, скажімо правду, таки мала рацію: Ніна не була впевнена, що й сама стрималася б на її місці. Мабуть, не стрималася б.
— Що там?
— Знімки, — Тамара стенула плечима. — Наче з місця злочину. Як на мене, нічого страшного. Сама подивися.
Ніна відкрила конверт і висипала фото на ліжко. Їх було чотири, на першому хата Кароля Квітня зсередини. На підлозі лежали два тіла: чоловік неподалік шафи, жінка біля печі, а між ними в калюжі крові — та сама сокира. На чорно-білому, змазаному й зробленому під дивним кутом знімку (можливо, Ян Козел фотографував без штативу, визираючи з-за чиєїсь спини?) мало що можна було побачити. Ніна якийсь час розглядала фото. Не відчувала огиди чи страху, але насправді ледь могла повірити, що дивиться на справжні мертві тіла й на справжню кров. Це здавалося… далеким від реальності, наче театральна вистава. Їй було тільки дивовижно сумно, вона аж злякалася, що розреветься.
Поспіхом глянула на інші фото. Ці вже були зроблені перед хатою і зображували натовп, що зібрався на подвір’ї. Шоковані чоловіки й жінки з криком пропихалися до дверей. На одному фото широкоплечий хлоп виводив із хати Антека, а селяни, здавалося, готові були розірвати його голими руками. На другому було видно малого Даніеля, якого тримала на руках цицьката жінка. Останній знімок був дивним, бо на ньому виднілося лише коло перекошених від злості облич, вихоплених камерою знизу, наче зробив його той, хто лежав на землі. Ніна здогадувалася, що мешканці Старих Кутів збили з ніг Яна Козела й копняками дали йому зрозуміти, що це поганий момент виказувати фотографічну майстерність.
— І як, уже знаєш, хто вбивця? — запитала Тамара з виразом дитини, яка очікує, щоби фокусник витягнув із капелюха кроля.
— Гадки не маю, — зізналася Ніна, обертаючи фото. На одному знайшла написані чорнилом слова: «Палає кам’яний міст, на вежі стоїть дівчина, тримає у руках голуба, дощ мочить сукню з польових квітів».
Ще один допит?
Серце стрибнуло їй у горло, коли Видра вийшла на середину зали й заплескала в долоні, щоби звернути на себе увагу.
— Як я сказала, сьогодні роботи вже не буде, — почала охоронниця. — До вечора ви залишитеся тут. Вам не можна виходити без важливої причини, і я чи товариш Жук будемо пильнувати біля дверей. Обід з’їсте тут. А тепер прошу, щоби представники окремих груп підійшли по термоси із супом і по казанки.