— Ти підеш чи я? — запитала Тамара.
— Можу пройтися, — підвелася Ніна.
Коли вона повернулася з кухні, Тамара мала дивний вираз обличчя.
— Тут був Хуберт. Побачив фото, а потім узяв одне й кудись побіг.
— Може, сидить на своєму ліжку?
Тамара похитала головою.
Суп вони з’їли без апетиту, у похмурому мовчанні. У залі панувала важка атмосфера, ложки розмірено постукували об стінки казанків, у скло бив дощ, а тут і там чулися притишені розмови. Ніхто не мав бажання по-дурнуватому жартувати, а навколо Ніна бачила бліді обличчя і неспокій в очах.
— Віднесеш? — запитала Тамару, коли вони закінчили їсти.
Подруга звела брови.
— Хочеш мене позбутися?
— Це чесний обмін: я принесла обід, ти повинна віднести посуд. З однією рукою впораєшся, це лише два казанки й один невеличкий термос. А потім запитаємо у Видри, чи можемо піти до Яцека.
Тамара зітхнула.
— Ну, нехай так.
Ніна почекала трохи, а тоді підійшла до ліжка Хуберта. Воно й справді було порожнім, на ньому лежала тільки «Психіатрія». Дівчина провела пальцями по краю — книжка розгорнулася в місці, куди хлопець заглядав найчастіше.
«Параноїдна шизофренія», — прочитала дівчина, а тоді ковзнула поглядом по аркуші, затримавшись на словах «зорові й слухові галюцинації».
Ніна відклала товстий том і пішла до виходу.
— Мені треба в туалет, — заявила.
Видра неохоче кивнула.
— Тільки швиденько.
Замість піти до душової Ніна завернула на сходи. Хуберта знайшла на другому поверсі. Він сидів на найвищій сходинці, підтягнувши коліна до підборіддя і сховавши голову між руками.
— Ти не збожеволів, — сказала. — Повинен цьому радіти. Вона ж мертва.
— Я здогадався, — простогнав він.
— Дай вгадаю: була красива? Світловолоса? — Хуберт мав слабкість до білявок. — Покажеш мені її на фото?
Він підвів голову й сунув руку в кишеню. Там було фото, на якому плечистий чоловік виводив Антека з хати. А збоку, наче відокремлюючи себе від гніву натовпу, стояла молода жінка. Ніна придивилася уважніше: так, це точно був типаж Хуберта. Невеличка солоденька білявочка із волоссям, скрученим у кільця над чолом і з чарівно задертим носиком. Могла мати двадцять-скількісь-там років. Досить багато, щоби виявитися матір’ю малої дівчинки.
— Ти вперше зустрів її, коли ми разом пішли в село, так? Тоді, коли зник у нас з очей?
Хлопець кивнув.
— Сказала, що вона там ховається, і просила, щоб я нікому не говорив. А потім… Потім побачив Лиса й сховався, щоб він мене не побачив, а він… він пройшов поряд, начебто її не бачив. Начебто її там зовсім не було, розумієш? Я не знав, що про це думати, а потім почав читати твою книжку, а там був розділ про шизофренію, і… моя мати…
Ніна кивнула. Мати Хуберта була психічно хворою.
— Я боявся, що це спадкове і я теж божеволію, — поскаржився хлопець.
— Ти не збожеволів, — повторила дівчина. — Це духи. Той старший чоловік, твоя жінка й дівчинка, яку бачила Тамара… Вони всі давно мертві. Ми розмовляли з мертвими. Я могла б здогадатися і раніше. — Вона роздратовано струснула головою. — Часом ми натикалися на різні сліди життя в тому селі: тепла піч, крихти на столі й подібне, але це було… хаотично й нелогічно. Наприклад, у тій хаті, де з комина здіймався дим, я бачила багнюку, наче під вікном стояв хтось у брудних чоботах, але на порозі в куряві не було відбитків ніг. Але ж це неможливо, бо той, хто заходив би в хату, мусив перейти через поріг.
— Вважаєш, що вони всі померли? — запитав Хуберт. — Усе село?
— Може, й так. Коли ми спали в машині, я і Яцек чули в лісі плач, наче дитини. Я готова закластися, що це також були духи, ну, знаєш, отих утікачів. Привиди, мабуть, їх дістали й… — вона урвала себе, бо не могла вже думати про людей, які продираються в темряві, уночі крізь ліс, із дітьми на руках, зі скромним майном на спині, про переляк, який стискає їм горлянки, і про паніку, коли їх раптом оточує туман, а в ньому запалюються червоні очі привидів. Про кров, яка всотується в холодну землю, і про мертві тіла, що гниють серед різнобарвного осіннього листя. Вона мимохіть подумала, яким дивом зі звичайної тринадцятирічної дівчини, котрій подобається читати пригодницькі книжки й ходити з подругами в кіно, вона раптом стала тринадцятирічною дівчинкою, для якої нормально думати про подібні речі й яка отримує в подарунок знімки місця злочину, а тоді роздумує, чи її ровесник не забив, бува, сокирою своїх батьків. Вона, мабуть, проґавила момент, коли щось пішло не так.
Хуберт знову засмучено глянув на фото.