Не встигла зробити нічого, бо, коли вони увійшли до спільної зали, посередині стояла група з кільканадцяти в’язнів, а Жук читав наступні коди:
— 57TA, 4BR, 11AM. І 77WR. Прошу стати шеренгою. А тепер підете із солдатами, які проводять вас до кімнат для допитів.
Ніна глянула на Тамару й Хуберта, але побачила на їхніх обличчях ті самі безпорадність і переляк. Потім обвела поглядом в’язнів, яких вона ледве знала. Усі відводили очі від групки, що стояла посередині, наче її члени були зачумлені, наче їхню долю вже вирішено й ніхто не хотів заразитися червоною карткою. Тільки Лена дивилася Ніні в очі. На мить здалося, що симпатична брюнетка хоче щось сказати, але вона не стала цього робити.
Ніна не була здивована, бо могла на це сподіватися. Рефлекторно спробувала згадати, що Лис написав на фото. «Пожежа, камінь, міст, вежа, дівчина»…
А потім, коли їх виводили із зали, зрозуміла в раптовому, майже болісному нападі паніки, що це не має значення, бо вона вже не може довіряти Лисові.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна довідується, що означає червона картка,
й отримує пропозицію, від якої неможливо відмовитися
— Зніми пальто, — сказала Метелик.
Ніна навіть не ворухнулася. Здавалося, що кінострічка, притиснута до живота, палить її вогнем. Що тепер? Вона залюбки позбулася б небезпечного предмета ще в коридорі, кудись його застромивши, хоч би за одну з труб, але, як на зло, солдат, котрий вів дівчину, ні на мить не зводив із неї очей.
— Що ти чекаєш? — підігнала Метелик.
— Мені холодно, я воліла б не знімати пальто.
— Дурня, тут тепло.
— Я не сказала, що тут холодно, я сказала, що холодно мені. Є різниця.
Метелик подивилася на неї, і в блакитних очах з’явився сталевий блиск — Ніна вирішила, що із жінкою годі жартувати. Хоча насправді дівчині це було відомо від початку, а тому її слова були лише жалюгідною спробою отримати кілька цінних додаткових секунд.
— Зніми пальто, — повторила Метелик, наче й не почувши відповіді. Не підвищила тон, але в її голосі було щось таке, що допомогло Ніні відразу зрозуміти: опір недоречний.
Дівчина стала біля невеликого скляного столика, спиною розвернулася до біловолосої жінки (та саме щось робила біля машини, що зчитувала мозкові хвилі), а тоді почала поволі розстібати ґудзики. На четвертому вийняла кінострічку з-під одягу, поклала на столик і швиденько прикрила. Тепер тільки боялася, що Метелик накаже їй повісити одяг на вішак, і тоді в Ніни, говорячи словами янгола, виникнуть проблеми.
Але жінка навіть не глянула на столик, тільки кивнула на крісло. Ніна завагалася. Мала жахливе передчуття, що це останній допит, що зараз має вирішитися її доля. Що б вона не сказала в цьому приміщенні, вороття вже не буде.
— Сідай, — суворість у погляді Метелика була наче просто звичкою, у ній надто відчувалася байдужість, ніби жінка перебувала думками де завгодно, тільки не тут.
Ніна подумала, що для жінки вона, схоже, лише один із кодів; у цій кімнаті дівчина важила для когось не більше, ніж машина на конвеєрі для працівника заводу. Коли вона звідси вийде, Метелик навіть не пам’ятатиме її обличчя.
— Прошу, — прошепотіла Ніна, сама не дуже розуміючи, про що, власне, просить. Щоби Метелик змилувалася і пропустила допит? Щоби підказала відповіді? А може, щоби просто виявилася людиною — як Тамара просила Ворону, аби та не доносила на Марисю?
Але біловолосій жінці, схоже, до людяності було дуже далеко.
— Сідай, — знову той самий тон, ніби звичайний, але із виразною ноткою «бо-не-стану-тобі-більше-повторювати». Ніна насправді хотіла б крику: це принаймні означало б, що вона хоч трохи важлива.
Дівчина незграбно залізла на крісло. Метелик наділа їй на голову металевий чепець, а потім, викликавши у Ніни переляк, шкіряними пасками прив’язала до поручнів.
— Що ви робите? — крикнула дівчина. — Відпустіть мене!
— Нічого з тобою не станеться, — сказала Метелик байдужим голосом людини, яка повторювала цю фразу стільки, що вже не звертає уваги на її зміст. Могла заспокоювати Ніну й паралельно думати про найновіший фільм, який подивилася нещодавно в кіно, або складати в голові список покупок, або… та не важливо, що саме.
Біловолоса жінка підійшла до заскленої шафки (Ніна боялася, що вона йде до столика, який стояв неподалік), вийняла невелику баночку і шприц.
— На допомогу! — завила Ніна, хоча чудово розуміла, що це безглуздо.
— Не кричи, — Метелик трохи скривилася. — Я ж казала, нічого з тобою не станеться.
— На допомогу! — горлала дівчина.
Жінка наповнила шприц, а тоді увіткнула голку в нерухому руку Ніни.