— На допомогу! — горлала дівчина.
Жінка наповнила шприц, а тоді увіткнула голку в нерухому руку Ніни.
Світ танув і відпливав. Ніна знала, що повинна боятися, але раптом стало на диво байдуже. Наче хтось кричав їй з іншого боку кімнати, а вона думала: «Спокійно, у мене є час, це не нагально, зараз піду й побачу, що там відбувається». Це «зараз» ставало секундами, а ті — довгими хвилинами. Над дівчиною висіло обличчя, світле, наче місяць у повні, із крижаними блакитними очима. Ці очі дратували сильніше, ніж перелякані крики, які намагалися пробитися до її свідомості.
— Пам’ятаєш правила?
Метелику довелося повторити запитання двічі, перш ніж вона отримала відповідь.
На екрані висвітилися картинки. Похмурий ліс, у ньому перелякана дівчинка, палаючий дім і жінка у вікні із заплаканою дитиною на руках. Батько, який б’є ременем сина, мати, яка на мосту шарпає доньку за волосся. Закатовані й заморені голодом діти, кров, смерть і вибалушені з переляку очі. На тлі цих картинок фото місця злочину, які розглядала недавно, видалися Ніні дитячими малюнками.
«Я не хочу на це дивитися», — думала вона.
Заплющила очі, і Метелик дала їй ляпаса. Не сильно, більшим був шок, а не біль.
— Яке фото?
— Те, із вежею.
Під вежею корчився худий пес із розшарпаною куксою замість правої лапи. Ніні стало зле, млість пробивалася крізь приголомшення швидше й легше, аніж страх.
— Яке?
Але ж вона не могла вірити Лису. Поручник збрехав, сказавши, що ні з ким із Маркотів нічого не станеться, — бо Маріуш же отримав червону картку. Але найгіршою була думка про Яцека, який плакав від однієї згадки про Лиса. Якою треба бути людиною, щоби за день довести до такого стану розсудливого, сміливого чотирнадцятирічного хлопця? Як можна взагалі довіряти комусь подібному?
— Яке?
На одній із картинок дівчина, на іншій — хлопець: вона скорчилася, уся в синцях, у шафі, його б’є якийсь молодий бандюга. З Ніни було досить.
— Чи не могли б ви відчинити вікно? — запитала, хоча навіть формулювати фрази ледь удавалося, слова безперестанно кудись тікали, а ноги й руки були важкі, наче із заліза.
— Яке фото?
— Будь ласка.
Метелик зацікавлено глянула на Ніну, а потім підійшла до вікна й опустила штори. Потім прокрутила ключ у замку.
— Ніхто не вийде з цієї кімнати, поки не відповість на всі запитання.
Ніна провела язиком по сухих губах. Намагалася вмовити себе, що вона в безпеці, що це не маленьке приміщення, що їй не забракне повітря. Але це не допомогло, вона вже відчувала, що задихається, її охоплювала паніка, відбираючи рештки розуму.
— Яке фото?
— Хлопець.
Наступна пара. Ніна знову прикрила очі й знову отримала ляпас, значно сильніший. Дощ бив у скло, дівчина відчувала силу, що кружляла у венах.
— Яке?
Другий раз вона відповіла точнісінько навпаки, ніж хотів Лис. І третій. Вона мала б відчути полегшення, але ставало дедалі гірше. Авжеж, поручник Лис мерзотник, це не підлягало сумніву. Але, можливо, з невідомих причин він і справді хотів допомогти Ніні? А вона щойно все зіпсувала?
— Ми можемо… можемо повернутися до попереднього знімку?
— Ні. Я говорила тобі, ти відповідаєш без роздумів і тільки раз.
— Прошу!
— Яке?
Дівчина дихала дедалі важче, кімната раптом здалася їй куди меншою, ніж раніше, наче стиснулася. Дощ досі стукотів у шибку, здавалося, що кожна крапля лупить у череп. Геп, геп, геп. Оголені нерви вібрували, сила кружляла у венах, просячи, аби нею скористалися.
Дівчина відповідала абищо, дедалі втрачаючи здатність мислити.
— А тепер?
Ніна давилася, відчуваючи, як її охоплює темрява, і саме тоді, на межі непритомності, щось сталося, наче хтось натиснув на кнопку, вимикаючи те, що було в дівчині людське, лишаючи тільки тварину, яка билася в пастці. Вона вже не пам’ятала, що не повинна користатися силою.
А навіть якби пам’ятала, то не зважала б на це.
Перше, що до неї долинуло, коли вона отямилася, — сповнене задоволення зітхання Метелика, а потім звук ключа, який прокручується в замку.
— Можеш устати, — сказала жінка, відстібуючи Ніну від крісла. — І витри обличчя. Отут хусточка.
Дівчина мимоволі підвела важку руку й зробила те, про що її просили. На білій тканині залишилися смуги крові.
Вона була в кімнаті, яка нагадувала залу очікування на вокзалі, із великим годинником на стіні й плакатами, що вихваляли соціалістичну працю: бракувало лише голосу, який оголошував би про прибуття і відбуття потягів. Шестеро осіб: четверо дівчат і двоє хлопців, віком від шести до дванадцяти років. Ніколи ще група молоді не сиділа в такій абсолютній, досконалій тиші.