З коридору долинали уривки розмови. Ніні вдалося вихопити слова: «…шестеро за один день…» і «вперше», а потім ще «червона картка».
Почувши останнє, вона глянула вниз, на сорочки й блузки товаришів по нещастю. У всіх на грудях було пришпилено червоні картонки розміром із долоню. Ніна й досі була настільки заціпенілою, що навіть не могла ворушити головою (ледь пам’ятала, що одному з солдатів довелося відвести її у цю кімнату), але знала, що така сама картка прикрашає її сукню.
Хлопець, який сидів навпроти, сонно закліпав, із напівроззявленого рота потекла слина. Ніна витріщалася, намагаючись згадати його ім’я. Їй здавалося, що повинна пам’ятати, — чи, випадково, не Янек, у якого було ліжко поряд із Хубертом?
Янек, точно. Дрібний білявчик у ластовинні, який дуже не любив, коли хтось називав його Ясь чи Ясек.
Вона з полегшенням почала думати про втечу. Знала, що повинна щось зробити, якщо хоче вижити. Зараз, тут, цієї ж миті. Але перш ніж вона щось вигадала, знову відплила в темряву.
— Ніно! Приходь до тями, у нас мало часу.
Знехотя (у темряві було доволі приємно) дівчина розплющила очі, роззирнулася. Зала очікування зникла, а вона знову перебувала в одній із кімнат, де велися допити. Неподалік стояло знайоме крісло, перед ним висів білий екран, але замість апарата для слайдів стояв кінопроектор, а Ніна сиділа не в кріслі, а за столом, на стільці.
На другому стільці сидів поручник Даніель Лис.
Коли вона розплющила очі, він устав і присунув стілець Ніни ближче до екрану. Тримав щось у руці, а дівчина тільки через певний час зрозуміла, що це таке.
Її пальто. А під ним — кінострічка.
Лис кинув пальто на крісло, вставив стрічку на шпульку проектора.
— Ти ж хотіла глянути фільм, правда? Тож дивися.
Вона мала намір сказати, що ні, не хоче на це дивитися, але з губ не зірвалося ні слова. Поручник Лис увімкнув проектор, Ніна дивилася.
Спочатку було приміщення: звичайне, майже порожнє, із єдиним кріслом, що стояло посередині. Крісло точнісінько таке, як крісла з кімнат для допитів (воно мало навіть паски для прив’язування рук і ніг), але поряд не було обладнання для вимірювання мозкових хвиль чи будь-чого іншого в людини, яка б у ньому сиділа.
Лише порожнє крісло й чотири стіни. Потім двері відчинилися, і Ніна зрозуміла, що дивиться на приміщення, позначене карткою «Не заважати — йде операція».
Червона картка, авжеж.
До кімнаті увійшли двоє солдатів, ведучи Маріуша. А точніше, тягнучи, бо хлопець звисав поміж ними напівпритомно, наче велика лялька, спроквола й безрезультатно намагаючись перебирати ногами. Волосся мав зліплене потом, під носом засохла кров. Солдати посадили хлопця на крісло, і він одразу зсунувся, тож вони підтягли його. Один із солдатів засміявся і сказав щось другому — Ніна не почула, що саме.
Маріуш намагався тримати голову рівно, хоча було помітно, як важко йому це вдається. Очі були напівзаплющені, з-під повік поблискували білки.
Один із солдатів звернувся до когось поза кадром і, схоже, отримав відповідь, бо кивнув, виструнчився, а потім разом із напарником вийшов із кімнати.
Коли двері за ними зачинилися, у кадрі з’явилася Ласка, світловолоса й симпатична, як завжди. У долоні вона тримала шприц. Погладила Маріуша по вологому волоссю, коротко, але пестливо, і прошепотіла йому щось на вухо — наче видавала величезну таємницю.
А потім увіткнула хлопцю голку в шию й натиснула на поршень.
Маріуш обм’як іще до того, як рідина повністю ввійшла у вену. Риси його обличчя обвисли, голова впала набік. Усе відбувалося блискавично, заледве протягом кількох секунд.
Хлопець був мертвий, а Ніна зажмурилася у відчаї.
— Не хочу на це дивитися, — прошепотіла.
— Спокійно, це вже кінець, — зважаючи на звуки, Лис знімав стрічку з проектора. — Поглянь на мене. Нам треба поговорити.
Він розвернув її стілець так, щоб екран опинився у неї за спиною, а Лис — перед її обличчям, по той бік столу. Вона могла говорити й крутити головою, але здавалося, що коли спробує підвестися, то не втримається на ногах. Дівчина не була в змозі навіть витерти сльози, що текли з очей.
Чоловік зняв із зап’ястка годинник і поклав перед Ніною.
— У нас чотири хвилини, щоби хоч якось домовитися, — заявив.
— Вони… зроблять зі мною те саме? — запитала вона. Дивно, але наркотик, який дали Ніні, діяв їй на користь, бо до неї повернулася спроможність думати, а страх значно послабився.
Лис кивнув.
— Хіба я тобі допоможу. Можу це зробити за умови, що ти та, ким я тебе вважаю. Я шукав підлітків, які влітку в Маркотах перемогли Бестію-з-Кола, а особливо того, хто успадкував після смерті Славека його розум. Я готовий закластися, що це ти.