— Так, — вона вирішила, що немає сенсу відпиратися.
Три з половиною хвилини.
— Доведи це.
— Як?
— Здивуй мене тим, що ти не повинна знати.
Тік-так, тік-так. У дівчини в голові була пустка.
Три хвилини.
— Ніно?
— Хелена з групи «D» має роман з одним із солдатів, — випалила вона раптом. — Не знаю, як його звуть, вони перемовляються за допомогою стукання по трубах…
Лис легко звів брови.
— А щось менш особисте?
Вона мовчала, час спливав, приголомшення і слабкість минали, а на їхнє місце приходив страх. Ніна стиснула вологі від поту долоні на стільці.
— А коли… коли я доведу, що я розумна, що тоді?
— Станеш працювати на нас.
Вона закліпала очима.
— На кого? На комуністів?
— Я потім тобі поясню. Залишилося дві хвилини.
Нога під столом підстрибувала, наче хтось прив’язав до неї мотузку, а потім шарпав задля розваги. Уверх, униз, уверх, униз.
Тік-так, тік-так.
— Що я матиму робити?
— Скажімо так, допомагати нам у справах, пов’язаних із магією.
Вона облизала сухі губи.
— Мені доведеться… кривдити людей?
— Навпаки, багатьом ти могла б допомогти.
Півтори хвилини. Тік-так, тік-так.
— Я вам не вірю! — вибухнула Ніна. — Ви обдурили Яцека, мало його не втопили, а потім сказали, що ні з ким із Маркотів нічого не станеться… Чому я маю вам довіряти?
— Бо з двох бід краще бути обманутою, ніж мертвою, — він нахилився до неї. — Я не хочу, щоб ти мені довіряла, у твоїй ситуації це буде нерозумно, а ти ж не дурепа, як я сподіваюся. Хочу лише, щоб ти зрозуміла, який у тебе вибір: піти в кімнату із червоною карткою й отримати укол отрути — або ж працювати на нас. І цей вибір ти матимеш завжди, якщо колись вирішиш, що смерть краща за те, що ми будемо від тебе вимагати, — ти будь-якої миті можеш на неї погодитися. До речі, залишилося тридцять секунд.
Тік-так.
— Ніно?
Може, ще був якийсь шанс. Невеликий, але все ж таки.
Двадцять п’ять.
— Ви пам’ятаєте випадок, коли хтось помилився і до костьолу забрали не ту особу? Того, хто не був сиротою?
Лис кивнув. Двадцять секунд.
— Ви знаєте, скільки той хтось витримав із привидами? Довше, ніж сироти? Коротше?
— Приблизно так само.
П’ятнадцять.
— Юзеф Козел, брат фотографа. Він справді щось написав?
— Так.
Десять.
— Коли б я могла побачити книжку…
— Вона в мене в кімнаті.
П’ять.
Лис дивився вичікувально. Ще одна секунда — і стрілка завершила коло.
— Я знаю, як зламати прокляття, — сказала Ніна.
Поручник Лис перехилився через стіл і відстібнув від Ніниної сукні червону картку.
— Лишайся тут, — наказав. — Незалежно від того, що буде, не виходь із цієї кімнати. Я прийду по тебе через якийсь час.
Дівчина почекала трохи, а потім ризикнула й підвелася — ноги і надалі здавалися дивно важкими й начебто чужими, але вона щасливо дійшла аж до дверей. І тільки там довелося присісти, бо трохи паморочилося в голові.
Ніна притиснула вухо до дерев’яної поверхні й прислухалася. У коридорі було чути важкі солдатські кроки — принаймні шестеро осіб, може більше, — потім хтось щось сказав, але дівчина ледь розрізняла слова. «Ми прийшли по червоні картки», — здається, сказали саме так. Той хтось додав ще фразу, яка закінчувалася: «…правильно?», потім певний час панувала тиша, а потім солдатські кроки пролунали знову, от тільки між ними тепер було чути суголосне шурхотіння, звук, який могло видавати взуття, що човгає по бетонній підлозі коридору.
Ніна повернулася на стілець і затулила вуха. Трохи подумавши, змінила місце — всілася на підлозі, спиною до стіни, зіщулена, із головою між руками. Не знала, скільки так просиділа. Їй здавалося — години, але насправді це могло тягнутися десь хвилин сорок.
Двері, скрипнувши, відчинилися.
— Ходімо, — сказав Лис.
У коридорі не було нікого, лише на підлозі виднілося кілька крапель крові. Ніна не мала бажання на це дивитися. Поручник відвів її на четвертий поверх, до невеличкої кімнати з маленькою кухонькою.
— Тут ти будеш у безпеці, — заявив, наповнюючи чайник водою.
Ніна мовчала. Хоч як дивно, вона не думала про Маріуша: урешті-решт, іще скількись часу тому вона вирішила, що її маркотівський приятель тепер мертвий, — і погодилася із цим. У ці хвилини важливішими для неї були ті, хто сидів із нею в кімнаті, яка скидалася на залу очікування. Ще годину тому вони всі жили, а зараз — уже ні, наче весь світ раптом став на голову. Ніна жалкувала, що пригадала ім’я блондина з ластовинням, зручніше було сприймати його кимось чужим, чия смерть її геть не стосується. Як у кіно, не насправді. І в її вухах весь час стояло оте шурхання черевиків по бетонній підлозі коридору. Але передусім вона відчувала полегшення — тому що не померла в кімнаті з червоною карткою, що хоча б отримала кілька годин, протягом яких могло трапитися що завгодно. І з цим полегшенням нічого неможливо було зробити.