Жінка вийшла, Ніна залишилася чекати. Тільки хвилин через десять з’явилася дівчинка й покликала її до кабінету.
Ніна із душею у п’ятах переступила поріг.
Жінка, яка сиділа в хмарах тютюнового диму, була стара, їй могло бути сімдесят, а може, навіть і більше років. І була бридка: не тією звичайною некрасивістю, як чоловік у кав’ярні, а дивовижною бридкістю. Її засмагле обличчя вкривали зморшки, наче кожен рік життя, кожна подія залишили на ньому слід. Ніна подумала, що охоче намалювала б цю жінку, якби вміла.
— Підійди ближче, Ніно, — сказала мадам Зулейка, поки дівчина відкривала для себе нові й нові подробиці.
Руки, що стирчали з рукавів чорної сукні, худі й коричневі, неначе висушені на сонці шматки старого м’яса, на лівому передпліччі — блідосиній табірний номер. Освенцим? Ніна не хотіла дивитися на номер, але ці кілька цифр постійно притягували погляд.
— Маєш гроші? — запитала жінка із-за сірої тютюнової завіси.
— Ні, але маю оце, — Ніна подала їй пачку.
— Почата, — скривилася мадам Зулейка.
— Але майже повна.
Ворожка зітхнула.
— Хай буде. Сідай, — критично оглянула Ніну, після чого розклала на столі карти з дивними символами. Там були зірки, місяць, сонце, кинджали й золоті чаші. — Ти часом не замолода? Зрештою, нехай, починаємо. Ти познайомишся із красивим блондином…
— Не хочу блондина, — запротестувала Ніна. — Чи то, — знітилась, — може, трохи пізніше. Поки що я хотіла б знати, чи загрожує мені небезпека.
Мадам Зулейка задумливо видихнула цигарковий дим і промовила:
— Будь-кому загрожує небезпека. Це дуже небезпечний світ, Ніно. Наприклад, учора двоє хлопців бавилися на руїнах на Козанові й знайшли там німецьку гранату, яка одному з них пошматувала обличчя, іншому відірвала палець на правиці. А тиждень тому під трамвай потрапила жінка…
— Я питаю не про це, — перебила Ніна. — Я мала на увазі…
— Так?
Довелося визнати, що вона й сама не знає, про що хоче запитати. Чи ВОНИ мене шукають? Чи шукають мене янголи? Чи моя магія може виявитися для когось небезпечною?
Яке саме запитання вона повинна поставити?
Мадам Зулейка зітхнула.
— Зробімо ось як, — запропонувала. — Я просто гляну, що на тебе чекає в найближчому майбутньому, добре?
Ніна кивнула. Ворожка перетасувала карти, розклала віялом і тепер, хмурячись, вдивлялася в них.
— І що? — запитала дівчина, яка сиділа наче на голках.
Мадам Зулейка швидким рухом згорнула карти.
— Ти опинишся перед вибором. І незалежно від того, на що саме наважишся, потім жалкуватимеш. Мені тебе шкода, але ж усе це ти зробиш собі сама.
Ніна пирхнула.
— І тільки?
— А ти розчарована?
— Я сподівалася… не знаю, на щось конкретніше. Наприклад, що я маю остерігатися красивого брюнета чи щось подібне.
— Ох, моя мила… — Ворожка видихнула ще одну порцію диму, який ліз Ніні в очі й дер горло. — Красивих брюнетів завжди є сенс остерігатися, у цьому переконаєшся сама, коли трохи підростеш.
Дівчина злегка почервоніла. Почуття гумору цієї жінки починало її дратувати.
— То насправді ви нічого не знаєте? — сказала, не встигнувши зупинитися. — Сидите тут, дурите людей і витягаєте з них гроші. Ви шахрайка, стара поганюча баба!
Мадам Зулейка палила, трохи мружачи очі, але вираз її обличчя аніскільки не змінився. Ніна крутилася на стільці. Подумала про блідо-синій табірний номер і про все, що ця жінка мусила пройти.
— Вибачте за стару поганючу бабу, — буркнула за мить. — Я не мала так говорити.
— А за шахрайку не вибачишся? — злегка всміхнулася ворожка.
Ніна знизала плечима.
— Ми ж обидві знаємо, що всі ваші слова — дурня.
— Якщо ти так вважаєш, — ввічливо погодилася мадам Зулейка. — Але те, що ти мені заплатила, я залишу, коли ти не проти.
Пачка цигарок зникла зі столика так швидко, що Ніна навіть не мала шансу запротестувати. Встала й пішла до дверей.
— Я говорила правду, — затримав її на порозі голос ворожки. — Інколи просто нічого не можна зробити, а будь-який вибір поганий. І ще дещо, Ніно.
— Так?
Вона повинна була вийти, не озираючись на цю жінку. Але їй було цікаво.
— Авжеж, тобі загрожує небезпека.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому Ніна вперше чує про таємницю хати вугляра,
а потім використовує силу й сильно через це жалкує
Наступного ранку Ніна знову прокинулася втомленою, і цього разу не через погані сни — увечері спершу писала довгі листи Тамарі та Яцеку, а потім до другої години ночі читала «Клінічну психіатрію». Та й ранок почався кепсько, бо коли вона підійшла до шафи, виявилося, що всі її звичні нудні спідниці й сукні в пранні, а залишилася тільки синя сукня, перешита тіткою, — із розкльошеним низом і стрічкою на спині. Сукня колишньої Ніни, тієї, яка любила привертати до себе увагу нетиповим одягом.