Ніна підійшла до вікна й визирнула. Ще дощило, вода на площі перед фабрикою сягала солдатам до середини литок. З цієї висоти вони здавалися маленькими, наче мурашки, але в їхніх рухах однаково відчувалася нервовість. Одна з машин стояла біля самих воріт, і група молодих людей у мундирах намагалася випхати її з глибокої калюжі. Інші бігали туди-назад, зносячи під огорожу мішки з піском, наче готувалися до облоги. Чи такі барикади стримають привидів? Ніна щиро сумнівалася, але ж краще робити хоча б щось.
Двері за її спиною відчинилися, і до кімнати увійшли Тамара й Хуберт. Дівчина несла тарілку бутербродів, а хлопець — купу течок і книжку.
— Лис нам про все розповів, — сказала Тамара, ставлячи канапки на стіл. — Боже, оце так номер!
Ніна не стала б так називати те, що сталося сьогодні, але кивнула.
— Справді шестеро отримали червоні картки? — запитав Хуберт.
— П’ятеро, — уточнила Ніна. — Я мала виявитися шостою.
Вона взяла бутерброд, виправдовуючи себе подумки аргументом, що повинна щось з’їсти, аби зберегти сили. Тамара й собі сунула скибку до рота.
— Ти не уявляєш, що там унизу, — сказала старша дівчина, перш ніж встигла проковтнути. — Усі бояться, що із сутінками привиди знову атакують і цього разу ми не захистимося.
— Може, до ранку ми ще позаздримо тим, із червоними картками, — доказав Хуберт. — У них була хоча би легка смерть.
Ніні інколи неймовірно хотілося дати йому чимось важким по голові.
Тамара кахикнула й уміло змінила тему:
— Лис казав, що ти на нього працюватимеш. І що ми також можемо, якщо захочемо. Начебто ми їм потрібні, бо тільки діти й підлітки мають магічні здібності, а дорослі — ні, а тому ніхто не може впоратися із цим янгольським балаганом.
— У тебе немає магічних здібностей, — перехопила слово Ніна.
Тамара відмахнулася.
— І не треба. Радше йдеться про те, що через Маркоти ми наче… чутливіші до магії. Наприклад, духи в селі. Ми всі їх бачили й могли з ними розмовляти, а Лис — ні. Крім того, ми впоралися із Бестією-у-Колі й успадкували певні риси від Обраного…
— Ви ж не погодитеся? — Ніна переводила погляд із Хуберта на Тамару й назад.
Хлопець знизав плечима.
— Я точно ні.
— А я ще думаю, — відповіла Тамара, засовуючи в рота наступний бутерброд. — Чому тільки вам розважатися?
— Це не пригода! — в розпачі крикнула Ніна, забувши, що треба зберігати тишу.
— А Лис і всі інші тут — убивці, — додав Хуберт. — Ти справді маєш намір працювати на людей, які хотіли вбити Ніну?
— Але ж саме Лис її врятував, чи не так? Та він і не хоче від нас нічого страшного, не треба перебільшувати. Мені здається, що це шанс на пригоду.
— Добре, давайте поки що це облишимо, — у Ніни починала боліти голова. — У вас є рапорти з костьолу?
— Осьо, — Хуберт підсунув їй стосик течок. Зверху лежала тоненька жовта книжечка з назвою «Лісові казки» автора — Юзефа Козела, рік видання — 1935-й.
Ніна взяла її і перегорнула сторінки. Папір був пожовклий, літери невиразні, а стиль і орфографія дивні, але прочитати було можна.
— Що саме ми шукаємо? — Тамара із цікавістю нахилилася до Ніни.
Цієї миті двері знову відчинилися і ввійшла Лена.
— Мені сказали, що я маю вам допомогти, — повідомила, із сумнівом дивлячись на завалений теками стіл.
— Так, — Ніна вказала їй на стілець. — Сідай, зараз я все поясню. Ідеться про те, що янголи будують свої магічні райони з уявлень різних митців, наприклад у Маркотах вони використали Хубертову матір, а тут, здається, Юзефа Козела, бо він виявився єдиним митцем у Старих Кутах. Колись дехто, не сирота, витримав у костьолі приблизно стільки, скільки й справжні сироти. Тож я подумала, що, може, відсутність батьків не має значення. Може, просто… у якийсь спосіб можна підлаштуватися до Юзефового способу мислення.
— Нічого не розумію, — Лена підвелася. — І головне — яким чином я до цього причетна?
— Ти ж Обрана.
Хуберт і Тамара витріщилися.
— Вона — Обрана?
— Так! — Ніна трохи розсердилася. — Добре, раніше я трохи помилилися, ага?
— Ну добре, я Обрана, — погодилася Лена. — Але й надалі не розумію, чому маю через це сидіти над якимись паперами.
— Бо ти розумна і завдяки цьому…
— Але я аж геть не розумна.
Ніна закліпала.
— Як це — ні?
— Звичайно, — Лена стенула плечима. — Я змінилася якийсь час тому, сама помітила. Тепер люди мене слухають, я відважна й таке інше. Але я не стала мудрішою.
— Обраний має бути розумним, — упиралася Ніна.
— Може, є різні види Обраних? Не знаю. І мене це не обходить. Повертаюся вниз, там я придамся значно більше, ніж тут. Якщо ми не хочемо всю ніч просидіти в підвалі, то повинні укріпити двері до спільної зали й забарикадувати вікна.