А в нозі мав стирчати цвяшок.
Вона вже не вважала себе вірянкою, але все одно почувалася погано, стаючи на олтар, а потім тягнучи руку вгору. «Скочуюся дедалі нижче, — подумала. — Спершу крадіжка пачки цигарок, а тепер — святотатство».
Вона намацала ногу: якщо скульптура в цьому місці залишалася цілою, Ніна програла. Але якщо нога тріснута, то її шанси зростали. Якщо, звісно, цвяшок був окремо, а не елементом фігури.
Камінь у руці ворухнувся. Легенько, але настільки, аби вона зуміла відчути, що це — не цілість. Поки що все було непогано. Ніна шарпала стопу Христа вліво-вправо, наче дантист, що намагається вирвати винятково міцний зуб. Вона вся спітніла й аж задихалася, але нарешті досягла мети і шматочок скульптури залишився у неї в руці. Обережно поклала його на олтар, після чого випросталася, знову простягнула руку й намацала цвяшок. Він був довгий, заіржавлений і глибоко вбитий у дерево хреста, але, на відміну від цвяхів у лавці, його можна було підчепити. Дівчина поперемінно то тягнула, то крутила його, намагаючись розширити отвір, у якому він стирчав. Відчувала, як метал потроху висувається з дерева.
Коли ж цвяшок нарешті вийшов, сталися дві речі.
По-перше, Ніна мало не гепнулася з олтаря просто у воду. Ледь зуміла втримати рівновагу.
І це була найменша з проблем.
Більшою був туман, який вливався у двері, — його вона побачила, коли озирнулася.
Ніна завмерла із цвяшком у руках, стоячи на олтарі. Очікувала, що туман випливатиме зі щілини в підлозі, і тепер не могла повірити в те, що бачили її очі.
Білий туман уже дістався середини нефу й наближався. Першої миті Ніна подумала — ще сумніваючись, — що в ньому нікого немає, але ж привиди дійсно були. У молочній білості жевріли червоні очі. Дві, ні, три фігури, начебто людські, але рухалися так, як не рухається жодна людина. А ще звук металу, що бився об метал.
Звук клішень, що стискуються на її горлі.
Ніна завмерла, не в змозі ворухнутися. У голові була пустка. Якби привиди підійшли ближче, то могли б легко її убити, а вона навіть не крикнула б. Тільки за мить дівчина зрозуміла, що фігури вже не просуваються вперед — стали посеред нефу, наче не впевнені, чи йти далі, чи відступити.
«Вони майже ніколи не атакують одразу», — згадала вона те, що знала з рапортів. Зазвичай спочатку лише споглядають, оцінюють і досліджують. Тож Ніна мала десь хвилину, а може й дві — якщо пощастить.
Думала про добрі сухі чоботи, коли дерла довгим цвяшком спідницю, думала про підготовку з мамою до Святвечора, коли так само обійшлася із блузкою. Згадуючи пиріжки з борщем, продірявила панчохи, а думки про короп і кутю супроводжували появу дірок у светрі.
Привиди й далі стовбичили посеред нефу. Ніна всілася на олтарі і — трохи подумавши — скинула з плечей ковдру й пальто, яке не могла подірявити. Що ж, з двох бід — краще змерзнути, аніж загинути.
Вона тремтіла, кличучи на допомогу всю свою буйну фантазію. Я не маю дому, я голодна (і справді трохи була), світ такий жорстокий (ну, це точно). Думала про свою сирітську долю, про те, як сумно на світі без мами й тата і якою нещасливою вона була, коли її батьків клали в холодну-холодну могилу, закидаючи холодною-холодною землею (цієї миті вона вже мало не плакала).
Привиди не підступали ані на крок. Заохочена успіхом, дівчина додавала дедалі більше подробиць: смак водянистої каші без заправки, яку з ласки давали їй люди, ночівля у стодолі на сіні, коли осінніми ночами вона тулилася під дірявою кінською попоною, гавкання сільських Рябків і крики: «Геть! До холери йди!».
Привиди хитнулися і попрямували до Ніни.
Назад! Селюки з фантазій Юзефа Козела, мабуть, не використовували таких виразів, як «До холери йди!». Може, «Пішла, чортяче сім’я»? Так, це більше схоже на правду.
Привиди знову стали нерухомо, але весь час, здавалося, поглядали на Ніну крізь заслону туману. Спостерігали, може, навіть нюхали повітря, дослухаючись до кожного руху й кожної думки.
Хвилини минали одна за одною, немилосердно повільно. Холодно, злі люди, лахміття, не маю ані матері, ані батька. Ніна покрутила би пальцем біля скроні, якби раніше хтось їй сказав, що найбільшою проблемою битви з привидами виявиться не страх, а нудьга, що зводитиме з розуму. Але саме так і було. Тамара мала рацію, цього не могла витримати жодна нормальна людина. На саму думку, що її чекає ще кілька годин повторення цих ідіотизмів (помилка, слово «ідіотизм» не повинно навіть з’являтися у голові), вона відчувала слабкість.
Повернулася до Святвечора. Вареники з капустою і грибами, кутя, короп…