Ніна міряла час за пересуванням місяця на небі. Спершу він світив у вікна праворуч, потім — зник, і в костелі раптом потемніло, а переляк нарешті прогнав нудьгу; у такому густому мороці привиди могли підійти непомітно, могли простягнути свої довгі руки й стиснути клешні на її шиї. Ніна майже відчувала на горлі холодний дотик металу (чи їхні пазурі були металеві? нова помилка: прості сільські сироти не думають, з чого зроблені привиди, треба повернутися до холоду, мокрих черевиків, поганих людей).
Час, проведений у темряві, тривав, здавалося, вічність, а потім ще одну, наступну. У цьому часі десь у далеких галактиках народжувалися і помирали світи, перші плазуни виходили на берег і перетворювалися на рептилій, а потім вилазили на дерева, обростали шерстю і відкривали, як це — ходити на двох ногах, а потім робили всілякі ідіотиз… (нехай буде «дурнуваті речі»)… а одна самотня дівчина стирчала в холодному темному костьолі, чекаючи світанку. Про те, що вона, можливо, чекає також і на смерть, намагалася не думати.
Нарешті місяць засвітив у вікна ліворуч, і Ніна мало не зомліла від полегшення: привиди досі стояли посеред нефу, тільки тепер їх було начебто… більше? Так. Уже не кілька, а принаймні кільканадцять червонооких фігур, оповитих туманом. Наче всі збіглися, аби подивитися, чи витримає Ніна до ранку. І їх ставало більше, напливали хвилями, аж нарешті весь костьол виявився заповнений ними. Найдивовижніша меса, яку хтось колись міг бачити: проведена в місячному сяйві тринадцятирічною дівчиною в подертому вбранні, яка сидить на олтарі, а поруч юрма вірян терпляче чекає — без руху, із палаючими очима. І раз у раз клацання клешень замість голосу ксьондза.
Жоден із привидів не підійшов до Ніни на відстань, ближчу за півметра, наче її оточувало невидиме коло.
Дівчина подумала про Лиса й Лукаша (чи надворі вони в безпеці?), а потім повернулася до незагрозливих тем.
Холод, черевики, Святвечір…
При світлі місяця вона почувалася вже досить впевнено, тож дозволила собі трохи видихнути й розслабити напружені м’язи. Майже одразу на неї навалилася втома. Не холод, не голод, які переважали кілька останніх годин, а втома. Нічого дивного, бо Ніна була на ногах уже майже двадцять чотири години.
«Я витримаю, — подумала вона оптимістично. — До світанку, мабуть, уже недовго».
Ця впевненість у собі й оптимізм мало її не вбили.
Був момент, одна мить, коли вони заплющила очі й занурилася у сон, у якому із батьками (заборонено!) їхала трамваєм (не можна!) у кіно (помилка, помилка, помилка!).
Одна мить, точно не довше.
Вона померла б, якби її не розбудив подих холодного повітря, що увірвався у вікно. Розплющила очі, побачила нахилене над нею обличчя привида: пласке, із круглим, наче в риби, ротом. Зуби були розташовані по колу, і це коло звужувалося й розширювалося, наче квітка, що раптом розквітає вбивчими білими шипами. Навіть очі привида не були насправді очима — лише двома тунелями, в глибині яких пульсував червоний мозок.
Клешні вже змикалися на її горлі.
Ніна кинулася назад і впала з олтаря у воду. Біль у сідницях і лікті повністю протверезів її.
«Біль, злі люди, холод, голод і мокрість. Я сирота, бачила, як моїх батьків клали в домовину, і так сильно тоді плакала, була осінь, дощ, на спині в мене лише лахміття. А моя мама так добре робила вареники…»
Привид відступив. Потроху, неохоче — але відступив.
Наступні десять хвилин Ніна провела без руху в крижаній воді. Навіть пальцем не ворухнула. Не думала про те, за який час може статися охолодження організму, не втішалася, що вона не повністю у воді, а просто сидить у ній, відкинувшись назад і спершись на лікті.
Думала про страви Святвечора з такою затятістю, якої не посоромився би справжній гурман.
Потім темрява в костьолі посіріла, а разом із нею посіріли привиди. Не розвіювалися, наче дим, їх не поглинула пекельна безодня, вони просто сіріли, поки нарешті повністю не розчинилися у світанку. В цьому не було нічого яскравого, жодного магічного розмаху, про який можна прочитати у книжках, але дівчина чомусь була впевнена, що це остаточна перемога й привиди зникли назавжди. Костел змінився, його пустка тепер мала трохи інший вигляд — наче в ньому ніколи не було нікого, окрім Ніни, яка полегшено прикрила очі.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна повертається додому й надто пізно
розуміє, що мала на думці ворожка
Для певності дівчина почекала ще хвилинку, а потім підвелася. Забрала з олтаря пальто й ковдру — вони, на щастя, виявилися сухими — і накинула на плечі. Це не дуже допомогло, вона й надалі цокотіла зубами так сильно, що могла б відкусити собі язика.