Біля входу в церкву Ніна зустріла Лиса.
— Усе добре? — запитав той.
— Ні, — буркнула змерзла, змучена дівчина. Вона залізла на заднє сидіння джипу й скрутилася там під ковдрою. Машина рушила.
— Я не боявся, — гордо заявмв Лукаш. — Тут було чимало привидів, але я всю ніч проспав.
— Це чудово, — пробурмотіла Ніна.
— Я й не очікував, що їх буде так багато, — визнав Лис. — На щастя, на нас вони не звертали уваги.
«Авжеж, бо їх цікавила я», — похмуро подумала дівчина.
Вони зупинилися на лісовій дорозі. Поміж деревами в перших променях світанку виднівся будинок Інституту.
— Ніно, почекай тут. Лукаше, йди зі мною.
— Я намочу черевики, — комизився хлопець.
— Я тебе перенесу.
Залишившись сама, Ніна усвідомила, що мала б запротестувати або хоча б запитати, чому повинна чекати саме тут. Не було сили ані на одне, ані на інше. Мокрий одяг огидно прилип до шкіри, але вона, принаймні, вже не тремтіла: ковдра й тепло автівки трохи допомогли. Навіть вдалося заснути на кілька хвилин.
Її розбудив стук у скло.
— Гей, відчини!
Знадвору, у завеликих для нього калошах, стояв Хуберт. В одній руці тримав валізку Ніни, в другій — власний скромний рюкзак.
Дівчина відчинила, і хлопець усівся поряд із нею на заднє сидіння.
— Я приніс твої речі. Можеш перевдягтися.
— Дякую. Відвернешся?
— Авжеж.
Поки Ніна змінювала мокрий одяг на сухий (на жаль, брудний), Хуберт доповідав, що відбувалося вночі в Інституті. Розповідь була сповнена напруги й несподіваних поворотів сюжету, але цієї миті дівчина не могла її оцінити, тож тільки закарбовувала в пам’яті найважливіші факти.
Удруге привиди атакували близько опівночі — невдовзі після того, як Ніна й Лукаш виїхали з Лисом.
Після другої години їм вдалося вдертися до приміщень, і якийсь час ситуація здавалася доволі поганою, але потім привиди раптом відступили, наче знайшли деінде цікавіше заняття (бо дійсно знайшли, подумала Ніна).
А на світанку вони всі зникли.
Ніна у відповідь розповіла власну, лише трохи прикрашену історію. Хуберт — вона зауважила із певною приємністю — був надто вражений. Здається, жалкував, що сам не мав змоги виказати відвагу. Загорнута в ковдру, Ніна уявила світловолосого худого хлопця, який проводить цілу ніч у поганенькому пальті. Може, то й на краще, що це вона пішла до костьолу.
Потім дівчина подумала про дитячий будинок, куди Лис збирався відіслати Хуберта.
До паралельного класу в її школі ходило двоє сиріт, сестри Вільчаж, — обидві носили якісь дивакуваті речі з подарунків, завеликі мішкуваті светри й сукні. Про їхнє життя в сиротинці розповідали чимало неприємних речей. Що сестри-монашки любили бити вихованців лінійкою, а за більші провини зачиняли в темній комірці, де треба було молитися і прохати в Бога вибачення. Що рекордсмен провів у тій комірці понад двадцять годин і сестри випустили його, тільки коли він обмочив штани, і за це, зрештою, отримав додаткове покарання. Що під час їжі не можна говорити й завжди треба з’їдати з тарілки все до останньої крихти, навіть якщо комусь від погляду на ту їжу ставало недобре — бо «як можна не доїдати, коли в Африці діти голодують».
Вільчажки, зрозуміло, могли й вигадувати, але Ніна колись особисто бачила синяки на спині Ельвіри, а завжди похмуре обличчя Марти промовисто це підтверджувало.
Чи Ніна і справді хотіла, щоби Хуберт опинився в подібному місці?
— Слухай, — почала вона непевно. — Ти… ну, знаєш, розмовляв із Лисом? Про те, що ми маємо на нього працювати?
— Так, і що?
— І досі не хочеш погодитися?
Хуберт зціпив зуби.
— Він комуніст. Ти погодилася б, якби не мусила?
— Власне, у тому й річ, що я мушу, і… — Ніна відчула огиду до самої себе, але заштовхнула її углиб свідомості. — Прошу, не залишай мене з ним саму! Знаю, що я поводжуся жахливо, але я й справді не впораюся без вас!
Вийшло це в неї настільки природно, що Ніна аж трохи злякалася.
Чи й справді вона так почувалася?
Авжеж, трохи так. Мабуть, навіть більше, ніж трохи.
Хуберт глянув здивовано.
— Тамара погодилася. І Яцек також.
— Справді?
— Ага. Дивно — після того, що Лис із ним робив. Але він думає, що спочатку погодиться на цю роботу, а потім дістане можливість для помсти. І взагалі — страшенно жалкує, що ми билися з привидами, а він увесь цей час лежав у ліжку.
Ніна поки що відклала проблему Яцека.
— Тут річ не в компанії, а в різних… уміннях. Ти придався б нам як четвертий.