— Але ж я навіть не маю вмінь Обраного.
У голосі Хуберта почулося легке розчарування, і Ніна вже знала, що хлопець погодиться. Йому не вистачало лише сильного аргументу, а вона могла цей аргумент надати, якщо все правильно розіграє.
— Але ж ти один із нас маєш магічні здібності, які вмієш контролювати. Якщо ми мусимо допомагати в різних справах, пов’язаних із янгольськими чарами, то ти будеш нам потрібний.
— Вважаєш?
Вона гаряче закивала.
— Я знаю, що прошу дуже багато. Це страшенно егоїстично з мого боку — вважати, що ти міг би заради нас пожертвувати собою. Ти не повинен цього робити. Вибач. Забудь, що я тобі казала, добре?
Ніна відвернулася і заховала обличчя в долонях. Не плакала, але була близька до цього — хоча не через ті причини, про які міг подумати Хуберт.
За хвилину вона відчула на плечі його худу руку. Хуберт обережно поплескав її, наче вона була зі скла.
— Я залишуся з вами, — сказав. — Я і сам мав про це подумати. Разом ми не дамо себе зламати!
Ніна почувалася гидко. Насправді дуже гидко — як ніколи в житті. Наче оце продала друга — бо приблизно це й сталося, еге ж? Що з того, що зробила це для його добра? Вона мусила дати Хубертові можливість вирішувати самому. Проблема в тому, що аргументи «погоджуйся, тобі потрібні добра їжа, одяг і школа» ніколи в житті не дійшли б до хлопця, — він відгукувався тільки на жертовність і страждання.
Сумління гризло дівчину так сильно, що вона навіть готова була від усього відмовитися, але раптом на дорозі помітила дивну групку, що наближалася. Це йшли Лис, Сова, Тамара та Яцек, і на ногах підлітків були калоші, схожі на ті, які носив Хуберт (Ніна хотіла запитати, де, хай їм грець, вони їх узяли, але майже одразу забула про це). Яцек ішов цілком жваво, хоча пов’язка на голові й надалі надавала йому жахливого вигляду.
Вони зупинилися неподалік машини.
— Це остання послуга, — сказала Сова. — Більше на мене не розраховуйте, товаришу.
— Не розраховую, — запевнив Лис.
— Сподіваюся, що ми ніколи більше не побачимося.
— Зроблю для цього все, що від мене залежить.
Жінка розвернулася і пішла, а трійця залізла у джип. Яцек зайняв місце спереду, Тамара — заднє сидіння поряд із Хубертом.
— Сова знає, що я не отримала червону картку? — запитала Ніна, коли Лис увімкнув двигун.
— Сам би я не зумів підробити документи.
— А вона… — Ніна завагалася, не в змозі дібрати правильні слова, — …одна з вас, ким би ви не були?
— Ні, вона тільки жінка, яка з певних причин була винна мені послугу. Знає не більше, ніж повинна знати.
— Ага, — буркнула Ніна, нічого не зрозумівши. — А куди ми тепер їдемо?
— Додому, — заявила Тамара. — Офіційно ти отримала червону картку, а ми пройшли всі тести негативно й були звільнені. Файно, так?
Їхали на південний захід, спочатку повільно, продираючись болотистими лісовими дорогами, потім, коли опинилися на шосе, — швидше. Усі були зморені й мовчазні, а з Яцека на Лиса променіла майже фізична неприязнь. Ніна заснула, поклавши голову на плече Тамари, заколисана теплом і монотонним рухом автівки. Прокинулася, коли приятелька шарпнула її за лікоть.
— Прокидайся.
Дівчина розплющила очі. Вони стояли на брукованій площі невеликого містечка, оточеній симпатичними, хоча й занедбаними кам’яничками вісімнадцятого століття. «Бароко», — подумала Ніна машинально, перш ніж повністю прокинулася. Потім зафіксувала подумки, що затрималися вони перед рестораном «Казковий», поряд із яким стояв будинок пошти. Мабуть, надходила восьма, бо сірість світанку поступилася місцем ясності осіннього дня. Дощу вже не було, небо стало чисте, але віяв холодний вітер, який морщив воду в калюжах і рвав навіс над рестораном. Площа була порожня, наче паскудна погода знеохотила всіх виходити з дому. А може, просто було зарано й мешканці ще не встигли прокинутися?
— Ідіть поснідайте, а я зателефоную з пошти. Приєднаюся до вас за хвилину і розрахуюся, — сказав Лис, виходячи з машини.
Вони слухняно увійшли до порожнього ресторану. Всередині крутилася одна офіціантка, яка обвела їх допитливим поглядом, сповненим неприязні, а тоді повернулася до протирання столів.
Четвірка підлітків зайняла столик на шістьох біля вікна, Тамара взяла меню. За мить підійшла офіціантка, так само з набурмосеним обличчям. У руці тримала мокру ганчірку.
— Ви щось замовляєте чи просто прийшли посидіти? — буркнула.
— Я хочу камбалу в лимонному соусі, — Тамара підняла голову з-над меню. — І пляшку червоного вина.
— Ми не подаємо вина неповнолітнім. А камбали немає.