— Ну нічого, — підбадьорливо сказала я своїй хвостатій помічниці. — А ти що хотіла? Отак просто дістатися до Печери Трьох Кокосів? Спершу треба обминути хитрі пастки й пройти випробування. Так буває з усіма космічними мандрівцями.
Не знаю, чи заспокоїли мої слова мавпочку, але я скочила на рівні ноги й почала обмацувати стіни нашої пастки.
— Що це за дивні волокна? — запитала я, ніби сподіваючись почути відповідь від Дзиґи.
І тут я пригадала. Так, цю волокнисту жорстку шкаралупу має один-єдиний у світі горіх— кокосовий!
— Ура! — закричала я, втративши пильність, і в ту ж мить звідкись згори на мене полився цілий водоспад холодної в’язкої рідини.
Отямилась я від того, що за комір мені лилося щось липке й тягуче. А ще я почула, як незнайомий тоненький голосок каже мені на вухо:
— Мерщій! Вставай! Прокидайся!!!
Я розплющила очі й у напівтемряві побачила кумедну рожеву мордочку і смішні китички на вушках… Смарагдова мавпочка!
— Дзиґо, ти що, вмієш розмовляти?! — вражено зойкнула я.
— Тю, а що тут такого? — пропищала мавпочка і махнула лапкою. — На Пурпуровій планеті вміють говорити навіть комахи. Просто зазвичай ми передаємо думки на відстані. Для цього нам зовсім не потрібні слова.
— Ну, коли ви такі розумні, то скажи мені, будь ласка, що це за гидота ллється мені за комір і куди подівся Гарбузик?
— Відповідаю. По-перше, це не гидота, а кокосовий сік. По-друге, Гарбузик пішов на розвідку. А по-третє, зараз ти маєш зосередитися, бо я відчуваю небезпеку. — Мавпочка серйозно дивилася на мене і загинала пальці на маленькій лапці.
«Нічого собі, фруктова тваринка. Вона й лічити вміє…» — тільки й устигла подумати я, коли до кокосової печери, що вже наполовину заповнилася липким соком, увірвався Гарбузик.
Розділ п'ятий
де я несподівано стаю володаркою чарівного ключа і рятую Люма
Кіт підбіг до мене, став на задні лапи, вхопив зубами за рукав курточки і потяг кудись у вузький прохід. Весь час, що ми мчали тісним тунелем, я торкалася рукою стін, порослих кокосовими волокнами, і розуміла, що таємнича печера мусить бути десь поруч.
Та все одно я з усього розгону луснулася лобом об шерехату кокосову стіну. Все. Коридор закінчувався глухим кутом. Бігти було нікуди.
«Невже моя мандрівка так безглуздо закінчиться?» — подумала я і зовсім випадково натрапила рукою на металевий медальйон на ланцюжку, який, щоб не загубити, повісила собі на шию. Той самий медальйон, що його невідомо нащо Гарбузик захопив із собою в космічну подорож.
І в цю мить у мене в голові зазвучав знайомий голос Люма:
— Олю, мене захопили хижі кокоси. Я тут, за стіною. Ключ від дверей у тебе під рукою. Але ти маєш здогадатися сама… Без цього чари безсилі.
Голос Люма урвався, а я гарячково почала нишпорити по підлозі тунелю, намагаючись розшукати той загадковий ключ.
І знову мені до рук потрапив медальйон. Я нервово обмацала його і вже хотіла сховати за комір курточки, та раптом під моїми пальцями проступили якісь літери.
— Що це може бути? — у розпачі вигукнула я.
— Це — підказка, — враз озвалася Дзиґа і тихенько захихотіла.
Я ще раз провела пальцями по опуклому напису і повільно проказала по літерах:
— П-р-и-к-л-а-д-и м-е-н-е д-о с-т-і-н-и.
Несподівано я зрозуміла: тут, на Пурпуровій планеті, медальйон став чудодійним!
Я обережно притулила його до глухої стіни — і враз товстий мур почав танути, ставати прозорим, немов крихка крига. Я ледве торкнулася до цієї прозорої стіни пальцем, і вона розкололася і посипалася донизу дрібними скалками.
По той бік зруйнованої стіни в очі мені вдарив сліпучий струмінь проміння. Це виблискували дивовижними барвами сотні водоспадів, що били зі стін підземної печери. А посередині, оточені непролазними ліанами, височіли три гігантські кокоси.
Люм стояв серед тих хащів, обплутаний чіпкими рослинами, немов мотузками. Здавалося, ще мить — і ліани заплетуть його з головою, сховають назавжди біля підніжжя похмурих велетнів- кокосів.
Я почула, як у мене на плечі схлипнула смарагдова мавпочка, а мій безстрашний Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на допомогу Люмові.
— Стій! — лише встигла крикнути я, та кіт уже захряс у чіпких стеблах ліан.
Не можна було гаяти ані хвилини. Я прицілилася, розмахнулася і щосили кинула медальйон прямісінько у волохату верхівку найбільшого кокоса.
Хрусь! — це розколовся перший горіх-велетень. За ним луснули решта два. І тієї ж миті величезна різнобарвна печера наповнилася тисячами золотокрилих метеликів. Вони вилітали з розколотих кокосів, і повітря тремтіло від тріпотіння їхніх крилець.
— Люм! — крикнула я, продираючись крізь ліанові зарості.
Тепер, після того, як гігантські кокоси розломилися, ліани ніби втратили свою силу. Вони відпадали, як сухі стеблинки, і перетворювалися на порох.
Дзиґа випередила мене. Вона високо підстрибнула, скочила Люмові на руки і щось по-змовницьки зашепотіла йому на вухо. Я ж підхопила на руки Гарбузика і, звичайно, сказала йому, що він найхоробріший кіт не лише на Землі, айв усьому Всесвіті.
— Ти встигла саме вчасно, — із вдячністю промовив Люм і стріпнув своєю золотою чуприною. — Ще трохи, і ці хижі кокоси забруднили б своїм отруйним соком усю Пурпурову планету. І головне, загинули б метелики. А без них не може вирости жоден з наших казкових плодів.
Його прозорий шолом, обплетений скрученими ліанами, лежав на землі. І раптом я помітила, що Люм дуже схожий на звичайного земного хлопчика.
— Слухай, а чому ти не звільнився сам? Я думала, що ти можеш усе. Ти що, забув про свою вогняну кульку? Чи на хижі кокоси вона не діє? — спитала я і пильно глянула Люмові в очі.
— Розумієш, ця кулька має чарівну силу лише тоді, коли навколо неї добрі істоти. Вона вбирає в себе радісні думки і стає всевладною. Коли ж її оточують зло, гнів чи заздрість, кулька робиться безсилою, — тихо промовив золоточубий хлопчик. — Ці кокоси закинули до нас прибульці з галактики Морок…
— А твоя сила? Хіба її не вистачило, щоб перемогти злі чари?
Люм якось винувато всміхнувся й сказав:
— Вони перехитрували мене. Щойно я зайшов до печери, мене накрили снодійною хмарою, а хижі ліани обплутали і затягли всередину отруйних кокосів. Якби не ти, я б так і не прокинувся. Просто моя вогниста кулька відчула на відстані, як ви наближаєтеся. А сріблистий медальйон дав їй сили, кулька ожила і розбудила мене.
— Зажди, це ж — просто прикраса, яку тато тримає у себе в кабінеті. Чому ж тоді тут, на Пурпуровій планеті, медальйон має таку силу?
— Поки що я не можу тобі всього розповісти, — загадково примружився Люм.
Невідомо звідки в його долонях опинилася тремтлива кулька. Вона мерехтіла, ніби застигла краплина вогню.
Люм підніс її високо вгору— і навколо нас завирував різнобарвний космічний вихор. Так само, як тоді, коли я вирушала зі свого подвір’я у свою першу космічну подорож.
— Зачекай! — вигукнула я, та мене вже підхопила хвиля холодного полум’я.
…Коли я розплющила очі, то побачила над собою сіре дощове небо. Так само рипіла гойдалка, а горобці цвірінчали, вихоплюючи одне в одного хлібні шкоринки. Я сиділа на дитячому майданчику, притулившись спиною до металевої гірки. А біля моїх ніг сидів мій вірний Гарбузик і хитро мружив свої жовті розбійницькі очі.
Я стріпнула головою й спробувала пригадати все, що трапилося зі мною. Як же так? Я пробула на чарівній Пурпуровій планеті щонайменше два дні, а тут ніхто не помітив мого зникнення. То, може, все це мені привиділося?
Та ні — ось у мене в руці медальйон. Я піднесла його до очей і побачила, як на ньому виступають ледь помітні літери, що складаються у слова. Вони бігли поверхнею медальйона, як по екрану телевізора, і я прочитала:
«Олю, якщо схочеш зі мною зустрітися, міцно стисни медальйон у руці і подумки поклич мене. Я почую тебе, хоч би в якому б куточку Всесвіту був. Адже думка може здолати будь-яку відстань. Просто треба дуже-дуже захотіти. До нових пригод! Твій друг Люм».